Гробниця

Вітер розчахнув незамкнені двері зали, але їх швидко зачинили й замкнули. Леоні чула, як слуги ходять по будинку й перевіряють, щоб усі вікна були затулені віконницями. Існувала небезпека, що тонкі шибки старих віконних рам не витримають і тріснуть, тому всі штори теж було запнуто. На горішніх поверхах чулися кроки й брязкіт цеберок та ковшів, що їх підставляли під ті місця, де, за словами Ізольда, зі стелі капала вода, яка протікала крізь прогалини в черепиці на даху.

Змушені залишатись у вітальні, Анатоль, Ізольда й Леоні сиділи або походжали туди-сюди, розмовляючи. Навіть випили трохи вина. Вони намагалися взятися, наче нічого не було, до звичайних вечірніх справ. Анатоль підкидав у камін дрова й доливав вино в келихи. Ізольда сиділа, поклавши руки на коліна й розминаючи свої довгі бліді пальці. Раз Леоні була відхилила штору й визирнула в чорнильну темряву. Їй було видно обмаль крізь шпарину в нещільно прилеглих стулках віконниць, хіба що силуети дерев, які час від часу поставали в спалахах блискавок. Вони то гнулись додолу, то рвучко підскакували, наче необ’їжджені коні. Старезні дерева, борючись із вітром, скрипіли й тріщали, і Леоні здалося, що то парк кличе на допомогу.

О десятій вечора Леоні запропонувала пограти в безик. Вони з Ізольдою всілися за картярський стіл, а Анатоль тим часом стояв, спершись рукою на камінну полицю, і курив, зрідка посьорбуючи бренді.

Вони говорили мало. Кожен, удаючи байдужість до буревію, насправді напружено прислухався до будь-яких найменших змін, котрі вказували б на те, що найгірше вже позаду. Леоні помітила, що Ізольда дуже зблідла, наче була ще якась загроза, про яку промовляла буря. Час тягнувся повільно, і дівчині здалося, що її тітка щосили намагається зберігати самовладання. Її рука часто мимоволі сіпалась до живота, наче вона страждала від нападу якоїсь хвороби. Інколи ж її пальці інстинктивно мацали спідницю чи краї карт або смикали зелену скатертину столу.

Зненацька грім бабахнув прямісінько над будинком. Сірі очі Ізольди широко розплющились. Мить — і Анатоль уже був біля неї. Леоні аж тіпнуло від ревнощів. Вона раптово відчула себе чужою, наче ці двоє взагалі забули про її присутність.

— Усе гаразд, ми в безпеці, — промимрив Анатоль.

— Як стверджує мосьє Беяр, — перервала його Леоні, — згідно з місцевою легендою, буревії насилає диявол, коли у світі щось розладнується. Коли порушується природний стан речей. Те саме сьогодні вранці казав мені садівник. Він розповів також, що вчора ввечері над озером чули музику, яка…

— Досить, Леоні! Негайно припини! — різко сказав Анатоль. — Усі ці байки про демонів та диявольські витівки, усі ці прокляття й наврочення — то лише казки, що ними лякають дітей!

Ізольда кинула погляд на вікно.

— Скільки ж іще це триватиме? Я вже не маю сил.

Анатоль на мить наче незумисно опустив руку їй на плече, та потім швидко прибрав, але не настільки швидко, щоб Леоні не помітила цього жесту.

Як же він хоче піклуватися про неї. Захищати її!

Вона хутко відкинула цю ревниву думку.

— Невдовзі буревій виснажиться й ущухне, — зазначив Анатоль. — Це просто вітер, і все.

— Ні, це не просто вітер. Я відчуваю, що… що має трапитися щось жахливе, — прошепотіла Ізольда. — У мене таке передчуття, що він іде сюди. І підходить дедалі ближче.

— Ізольдо, люба… — тихо мовив Анатоль.

Леоні звузила очі.

— Він? — перепитала вона. — Хто це «він»? Хто сюди йде?

Утім, ані Анатоль, ні Ізольда не звернули на її запитання жодної уваги.

Іще один порив вітру загрюкав віконницями. Небо репнуло зі страшенним гуркотом, розчахнуте навпіл блискавкою.

— Я певен, що цьому поважному старовинному будинку доводилось переживати й набагато гірші випробування, — сказав Анатоль, надаючи своєму голосу якомога більшої невимушеності. — Закладаюся, він простоїть іще багато років після того, як ми спочинемо в могилі. Нам нема чого боятись.

Очі Ізольди перелякано розширились. Леоні побачила, що слова її брата справили на неї враження абсолютно протилежне тому, на яке він розраховував. Вони не тільки не заспокоїли Ізольду, а навпаки — ще дужче налякали.

Спочинемо в могилі.

На якусь невловиму мить Леоні здалося, що вона побачила спотворене гидотною гримасою обличчя демона Асмодея, котрий позирав на неї крізь полум’я каміна. Вона аж відсахнулася назад.

Леоні вже була зібралася розповісти Анатолеві правду про те, як вона провела другу половину дня й вечір. Про те, що чула й бачила. Однак, обернувшись до нього, вона побачила, що брат дивиться на Ізольду з величезною турботою й ніжністю, і їй стало майже соромно за те, що вона є свідком цієї сцени.

Дівчина стиснула губи й промовчала.

А вітер не вгамовувався. Не вгамовувалась і неспокійна уява Леоні, не даючи їй ані хвилини спокою.

РОЗДІЛ 42

Коли Леоні прокинулася наступного ранку, вона з подивом виявила, що спала на канапі у вітальні, а не у своїй спальні.

Крізь щілини в шторах до кімнати проникали золотаві промені вранішнього сонця. Полум’я в каміні давно згасло. Карти й порожні келихи стояли там, де їх полишили вчора ввечері.