Гробниця

Із цими словами Анатоль показав на рослого та м’язистого молодика з високим чолом і вольовими рисами обличчя. Чорна священицька мантія явно дисонувала з його статурою.

— Начебто приємний парубок, — вів далі Анатоль, — хоча видно, що тривіальності його мало цікавлять. — Він кивнув на доктора. — Його більше цікавили медичні студії Ґабіньйо, аніж звичайний набір світських банальностей, які запропонував йому я до обговорення.

Ґабіньйо всміхнувся, підтверджуючи правдивість сказаного.

— Соньєр — чоловік винятково поінформований у всіх галузях. Він має невситиму жагу до знань. Увесь час про щось розпитує та про щось дізнається.

Погляд Леоні затримався на священикові, а потім перемістився на інших гостей.

— А що це з ним за пані?

— То — мадам Буск, далека родичка нашого покійного дядька. — Анатоль стишив голос. — Якби Ляскомб не вирішив одружитися, то вона успадкувала б Домен де ля Кад.

— Однак вона все ж прийняла запрошення на вечерю?

Анатоль кивнув.

— Стосунки між мадам Буск та Ізольдою навряд чи можна назвати родинними, але вони принаймні тримаються в рамках пристойності. Вони іноді роблять одна одній візити. А Ізольда взагалі в захваті від неї.

Тільки зараз Леоні помітила високого худющого чоловіка, що стояв трохи далі від їхньої невеличкої групи. Вона напівобернулася, щоб його роздивитися. Чоловік був одягнений екстраординарно — у білий костюм замість чорного вечірнього, а з кишені піджака виклично стирчав жовтий носовичок. Жилетка його також була жовтого кольору.

Його обличчя вкривали зморшки, а стареча шкіра ледь не просвічувалась, однак Леоні відчула, що в ньому й близько не було старечої немочі, і він не виглядав стариганом. Та їй здалося, що в глибині його душі ховалась якась печаль. Він був схожий на чоловіка, котрому випало чимало побачити у своєму житті й багато страждати.

Анатоль обернувся, щоб з’ясувати, хто ж то так зацікавив його сестру. Він нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Ага, то найзнаменитіший поміж усіх гостей з Рен-ле-Бена — Одрік Беяр. Він є автором отієї дивної брошури, що так захопила твою уяву.:— Анатоль посміхнувся. — Вочевидь, доволі ексцентрична особистість. Габіньйо розповідав мені, що мосьє Беяр завжди вдягається тільки так, незалежно від оказії. Завади світлий костюм, завжди жовтий носовик.

Леоні повернулася до доктора.

— А чому так? — стиха спитала вона.

Габіньйо всміхнувся та знизав плечима.

— Гадаю, то на спомин про друзів, котрі пішли з життя, мадемуазель Верньє. Я не зовсім певен.

— За обідом зможеш сама в нього спитати, мала, — додав Анатоль. Їхня розмова тривала доти, доки не прозвучав сигнал братися до вечері.

Ізольда, супроводжувана метром Фроміляжем, повела гостей з вітальні через залу. Анатоль склав компанію мадам Буск.

Леоні, узявши під руку мосьє Денарно, пасла оком пана Беяра. Отець Соньєр із доктором Габіньйо замикали процесію, і між ними йшла мадемуазель Денарно.

Елегантний Паскаль у взятій напрокат червоно-золотистій лівреї широко розчинив двері, щойно гості наблизились. Побачивши інтер’єр їдальні, усі як один відразу ж захоплено загомоніли. Навіть Леоні, яка була очевидицею всіх приготувань, вразило перетворення, що його зазнала їдальня. Вишукана скляна люстра виблискувала триповерховими рядами воскових свічок. Довгий овальний стіл був прикрашений великими букетами живих лілій і освітлений трьома свічками в срібних канделябрах. На буфеті стояли супниці з банеподібними кришками, які виблискували наче обладунок. Мерехтливе світло свічок танцювало на обличчях предків родини Ляскомб, чиї портрети висіли на стінах.

Співвідношення чотири дами на шестеро кавалерів робило стіл дещо асиметричним. Ізольда сіла на чолі столу, мосьє Беяр — навпроти. Анатоль опинився ліворуч від Ізольди, а метр Фроміляж праворуч. За Фроміляжем сіла мадемуазель Денарно, а біля неї — доктор Габіньйо. Місце за Габіньйо дісталося Леоні, а праворуч від неї опинився Одрік Беяр. Сідаючи, дівчина зашарілась і посміхнулася.

Із протилежного боку Анатоль мав приємність опинитися поруч із мадам Буск, а за нею сиділи Шарль Денарно та панотець Соньєр.

Слуги щедро наповнили вином «Бланкет де Ліму» пласкі й широкі келихи, схожі на кавові чашки. Фроміляж зосередив свою увагу на хазяйці й цілковито ігнорував сестру Денарно. Леоні це здалося неввічливим, хоча вона його добре. розуміла й не могла докоряти. Їй вистачило короткої розмови з мадемуазель Денарно, щоб зрозуміти: ця жінка вкрай нецікава та занудлива.

Леоні почула, як Анатоль, обмінявшись формальними милощами з мадам Буск, почав жваву розмову з метром Фроміляжем про літературу. Фроміляж був чоловіком твердих. переконань і цілком заперечував новий роман Еміля Золя «Срібло», бо вважав його нудним, похмурим та аморальним. Він також різко засуджував колегу Золя — Ґі де Мопассана, котрий, згідно з чутками, намагався накласти на себе руки і, як наслідок, потрапив до паризької психлікарні доктора Бланка. Марно Анатоль намагався довести метрові, що не можна буквально ототожнювати приватне життя письменника з його творчістю.