Рипнувши старовинними завісами, двері позаду неї з грюкотом зачинились. Дівчина вже не боялася тих страхів, що чигали на неї в сутінках лісу. Вони були нічим порівняно з тим потойбічним жахіттям, що причаїлось у гробниці.
Піднявши спідниці, Леоні кинулась бігти, відчуваючи на спині погляд очей диявола. Тільки зараз вона збагнула, що саме лиховісний погляд демонів і привидів допомагав їм оберігати свою домівку від чужинців. Загубивши капелюшок, мчала вона вперед крізь прохолодне вечірнє повітря, спотикаючись і ледь не падаючи, намагаючись триматися тієї самої стежини, якою сюди прийшла. Проминувши місток і вкриті сутінками лісові зарості, Леоні нарешті вискочила до таких жаданих тепер галявин і парків маєтку.
Fujhi, poudes; Escapa, non.
На якусь невловиму мить їй здалося, що вона збагнула значення цих слів.
Змерзла як цуцик, Леоні вбігла до будинку. Анатоль, чекаючи на неї, нервово походжав по залі. Її відсутність була не лише помічена — вона викликала велику тривогу й занепокоєння. Ізольда кинулась була обіймати Леоні, та швидко стушувалася, наче засоромившись такого вияву симпатії. Анатоль обійняв сестру, а потім почав шпетити. Він розривався між бажанням вилаяти її та полегкістю, що все обійшлось і з нею нічого не сталося. Спершу не йшлося про сварку, що призвела до втечі Леоні.
— Ти де була? — погрозливо спитав Анатоль.
— Гуляла в парку.
— Гуляла?! Уже скоро стемніє!
— Мене зрадило відчуття часу.
Анатоль буквально закидав Леоні запитаннями. Чи бачила вона кого-небудь? Чи не забрела вона за межі маєтку? Чи не помітила вона чогось незвичного? Підтиском такого безперервного допиту страх, який охопив Леоні в каплиці, поволі зменшився. Вона заспокоїлась і, набравшися зваги, почала захищатись. Братове прагнення роздмухати конфлікт додавало їй рішучості протистояти цій спробі.
— Я вже не маленька, — огризнулась Леоні, всерйоз розізлившись на таке поводження брата. — І здатна сама за себе постояти.
— Не мели дурниць! — заволав Анатоль. — Тобі лише сімнадцять!
Леоні вперто труснула своїми каштановими кучерями.
— Ти говориш так, наче боявся, що мене викрали.
— Не сміши мене, — відрубав він, але дівчина встигла помітити, як Анатоль швидко перезирнувся з Ізольдою.
Вона підозріло зіщулилась.
— А. що, власне, сталося такого, що змусило тебе так бурхливо реагувати на мою відсутність? Ти від мене щось приховуєш, га?
Анатоль відкрив був рота, щоб відповісти, потім знічено замовк, і в розмову втрутилась Ізольда.
— Вибач, Леоні, якщо наша тривога за тебе видалась тобі надмірною й обтяжливою. Звісно, ти маєш повне право ходити скрізь, де тобі заманеться. Просто річ у тім, що останнім часом було багато повідомлень про диких тварин, які виходять у долину, коли сутеніє. Неподалік від Рен-ле-Бена було помічено рисей та вовків.
Леоні хотіла була відкинути це пояснення й висміяти його, але раптом пригадала звук кігтів, що дряпали камінні плити в гробниці. Вона затремтіла. Дівчина не могла впевнено сказати, що саме перетворило її цікаву пригоду на щось зовсім інше, і до того ж перетворило дуже швидко. Знала тільки, що тієї миті, коли вона кинулась бігти, у неї виникло відчуття смертельної небезпеки. Але звідки походила та небезпека, вона не знала.
— Лише поглянь на себе: ти вся бліда й тремтиш! — знову загримів Анатоль.
— Анатолю, досить, — тихо сказала Ізольда, злегка торкнувшись його ліктя.
І, на превеликий подив Леоні, її брат одразу ж угамувався й замовк, а потім роздратовано відвернувся й став, узявшись під боки.
— До того ж із гір надходять ознаки того, що погода незабаром погіршиться, — сказала Ізольда. — І тому ми боялися, що ти потрапиш під дощ та буревій.
Її зауваження перервав погрозливий гуркіт грому. Над верхогір’ям клубочилися зловісні хмари. Удалині, у гірських долинах, висів густий туман, схожий на дим великих пожеж. Пролунав іще один удар грому, тепер — значно ближче, й у вікнах затремтіли шибки.
— Ходімо, — сказала Ізольда, беручи Леоні за руку. — Я звелю служниці, щоб вона приготувала тобі гарячу купіль, а потім ми повечеряємо біля каміна у вітальні. Якщо хочеш, можемо в карти-пограти. У безик, в очко — у що забажаєш.
Леоні знову згадала про каплицю та глянула на побілілі від холоду долоні своїх рук. Червоних міток на них не було.
І вона дозволила, нарешті, відвести себе до Жовтої кімнати.
Поки не пролунав дзвоник до вечері, Леоні сиділа на стільчику перед туалетним столиком, задумливо розглядаючи своє відображення в дзеркалі.
Її очі, хоч і ясні, поблискували лихоманковим вогнем. Здавалося, моторошні спогади назавжди закарбувалися на її шкірі, і Леоні побоювалася, що Ізольда й Анатоль це обов’язково помітять.
Леоні вагалася. Їй не хотілося розбурхувати ще не вгамовані нерви, але все-таки вона підвелась і витягла книгу «Таро» зі скриньки.