Гробниця

Стіни були вкриті красивими шпалерами з рожевими й пурпуровими квітами в тон білизні та шторам, і це створювало враження світла й прозорості, попри темні відтінки меблів із червоного дерева. Ліжко — такого великого Леоні ніколи ще не доводилося бачити — воцарилося посеред кімнати, немов єгипетський баркас. Його переднє й заднє бильця, оздоблені прикрасами, були наполіровані й тьмяно виблискували. Біля ліжка стояв нічний столик із широкими ніжками, а на ньому — свіча в мідному канделябрі, склянка та глек із водою, накритий від мух вишитою білою серветкою. Там-таки стояла і її скринька з шитвом разом з альбомом для малювання та набором фарб і пензликів. Невеличкий дорожній мольберт був прихилений до столика.

Леоні пройшла через кімнату до високої шафи. Вона мала різьблену в єгипетському стилі поверхню, а в кожній половинці дверей були дзеркала, у яких відбивалася кімната. Леоні розчинила праві дверцята — при цьому на рейці тихенько заторохтіли вішалки — і поглянула на свої спідниці, вечірні сукні, халати й жакетки. Усі вони були розпаковані й розвішані акуратними рядами.

У великому комоді поблизу стінної шафи Леоні виявила свою спідню білизну та дрібніші предмети одягу — ліфчики, корсети, блузки й панчохи. Усі вони були дбайливо згорнуті й розкладені по великих і глибоких шухлядах, що пахли свіжою лавандою.

Напроти дверей знаходився камін, над ним висіло люстро в рамці з червоного дерева. На камінній полиці стояв севрський годинник — такий самий, як у неї вдома.

Знявши сукню, бавовняні панчохи, комбінацію та корсет, Леоні покидала їх на килим і крісло. Залишившись у сорочці та спідній білизні, вона налила паруючу воду з глека в таз, вимила руки й обличчя, а також протерла пахви та між грудьми. Скінчивши, Леоні зняла з великого мідного гака за дверима свій халат, що його туди повісила служниця, вдягла його й усілася коло туалетного столика, що стояв перед трьома високими стулчастими вікнами.

Шпилька за шпилькою вивільнила Леоні свої непокірні кучері, і вони безладно розсипалися по плечах і спині, звиснувши аж до її стрункої тоненької талії. Потім, повернувши до себе дзеркало, вона почала широкими довгими рухами розчісувати волосся, аж поки воно не стало схожим на шовкову мантію, що вкривала спину та плечі.

Краєчком ока вона помітила якийсь рух у парку під вікном.

— Анатолю? — стиха мовила Леоні, побоюючись, що, можливо, її брат все-таки вирішив знехтувати проханням Ізольди. Їй кортіло сподіватися, що саме так він і вчинив.

Викинувши цю негарну думку з голови, Леоні поклала гребінець на столик, а потім підвелась і підійшла до центральної секції вікна. Рештки денного світла вже встигли попрощатися з небом. Коли її очі призвичаїлися до темряви, дівчина помітила ще якийсь рух, цього разу — у дальньому кутку галявини біля самшитового живоплоту, якраз за декоративним ставочком.

Вона чітко побачила чиюсь постать. То був чоловік без головного убору, він ішов скрадливо, на кожному кроці озираючись, наче боявся, що за ним можуть стежити.

Це вона насправді бачить чи, може, то якийсь оптичний ефект?

Тим часом постать зникла в густих сутінках. Леоні здалося, що вона почула, як ударив церковний дзвін далеко внизу в долині — однією сумною високою нотою, що швидко розчинилася в повітрі. Одначе, прислухавшись, Леоні почула лише звуки сільських сутінків. Шерхіт вітру в кронах дерев, попискування пташок, які лагодилися спати. Пронизливий крик сови, що готується до нічного полювання.

Збагнувши, що шкіра її оголених рук узялася мурахами, Леоні зачинила вікно й, трохи повагавшись, засмикнула штори. Чоловік, що його вона побачила, міг бути садівником, котрий хильнув чарчину, або хлопцем, який скоротив собі шлях, перетинаючи галявину в недозволеному місці. Проте було в тій сцені щось неприємне, щось загрозливе. Правду кажучи, від побаченого дівчині стало лячно й тривожно.

Раптом тишу в кімнаті порушив різкий стук у двері.

— Хто там? — від несподіванки скрикнула Леоні.

— Це я, — вигукнув Анатоль. — Ти вдягнена? Можна ввійти?

— Зараз, трохи зачекай.

Леоні зав’язала халат, поправила волосся — і з подивом виявила, що в неї тремтять руки.

— Що сталося? — спитав Анатоль, коли вона відчинила двері. — У тебе був якийсь стривожений голос.

— Та ні, усе гаразд, — швидко відказала Леоні.

— А ти впевнена, манюню? Боти бліда, наче смерть.

— Ти не гуляв недавно на галявині? — раптом спитала вона. — Буквально кілька хвилин тому?

Анатоль похитав головою.

— Я дійсно залишився на деякий час на терасі після того, як ти пішла, але не довше, ніж потрібно, щоб викурити цигарку. А що сталося?

— Та я… — почала Леоні, але раптом передумала. — Та ні, то мені здалося. Нічого, усе гаразд.

Анатоль скинув з крісла одіж Леоні та всівся в нього сам.

Може, то хтось із фурманів або конюхів.

Діставши коробку сірників і портсигар, він поклав їх на столик.

— Будь ласка, тільки не тут, — сказала Леоні благальним тоном. — Твій тютюн такий ядучий!

Анатоль стенув плечима й, запустивши руку в кишеню, видобув звідти невеличку блакитну книжечку.