Гробниця

Щойно вони виступили з тіні станційного приміщення, як на них немилосердно накинулося спекотне сонце. Поривчастий вітер, який, здавалося, дув одночасно з усіх напрямків, жбурнув їм в обличчя жмені бруду й пилу. Леоні почала незграбно смикати застібку своєї нової парасольки.

Поки Анатоль домовлявся з носієм, вона роззирнулася. Їй іще не доводилося подорожувати так далеко на південь. Правду кажучи, Леоні ніколи не заїжджала далі Шартра та ще інколи бувала на берегах Марни з дитячими пікніками. Але тут була інша Франція. Вона побачила якісь дороговкази та вивіски з рекламою аперитивів, вакси й мікстури від кашлю. Це був інший, невідомий світ.

Головний вестибюль вокзалу виходив просто на невеличку пожвавлену вуличку, обсаджену липами. Засмаглі жінки з широкими обвітреними обличчями, візники та залізничники, неохайні дітлахи з брудними босими ногами. Чоловік у короткій робочій куртці з буханцем хліба під рукою. Ще один, схожий на шкільного вчителя, — у чорному костюмі та коротко стрижений. Повз них проторохтів візок, ущерть завантажений деревним вугіллям і трісками для розпалення печі. Леоні здалося, що вона потрапила в сцену з Оффенбахових «Казок Гофмана», де панували старі традиції, а час неначе зупинився.

— Схоже, на Авеню де Ліму є більш-менш пристойний ресторан, — заявив Анатоль, несподівано вигулькнувши збоку. У руці він тримав місцеву газету «Ля Депеш де Тулуз». — Тут є також телеграф, телефон і пошта. Здається, те саме є й у Рен-ле-Бені, тож ми не такі вже й відрізані від цивілізації. — Витягнувши з кишені коробок із восковими сірниками «Веста», Анатоль дістав цигарку й натиснув на її кінчик, ущільнюючи тютюн. — Проте, боюся, такої розкоші, як найманий екіпаж, тут не існує. — Він чиркнув сірником. — Принаймні о цій порі року, та ще й у неділю. «Гранд-кафе Гієм» розташовувалося потойбіч мосту. У тіні довгого навісу стояла купка столиків із мармуровим верхом і кованими ніжками та дерев’яні стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями. Герань у теракотових горщиках і декоративні дерева у великих дерев’яних, схожих на пивні діжках з металевими обручами створювали відвідувачам додатковий затишок.

— Не кафе «Пеяр», — зауважила Леоні, — але згодиться й таке.

При згадці про паризьке кафе Анатоль ностальгійно посміхнувся.

— Сумніваюся, що тут є приватні кабінети, але відкрита тераса видається досить привабливою, еге ж? їх провели до зручно розташованого столика. Зробивши замовлення, Анатоль почав невимушено теревенити з господарем. Тим часом Леоні стала роздивлятися довкола. Ряди платанів із плямистою корою, цих маршових дерев Наполеона, створювали на вулиці приємний затінок. Вона з подивом констатувала, що не лишень Авеню де Ліму, а й інші прилеглі вулиці були ретельно причепурені й облаштовані. Леоні припустила, що це трапилося завдяки популярності довколишніх курортів та великій кількості як громадських, так і приватних екіпажів, що сновигали туди-сюди в розпал сезону.

Анатоль струснув свою серветку й поклав її собі на коліна.

Цієї миті підійшов офіціант із тацею напоїв — кухоль з водою, великий келих холодного пива для Анатоля та склянка столового вина. Невдовзі з’явилась і їжа: буханець хліба, круті яйця, заливний копчений бекон, солонина, трохи місцевого сиру, холодець і курячій пиріг — просто, але смачно.

— Непогано, — резюмував Анатоль. — Навіть навдивовижу добре.

Леоні перепросила в нього та в перерві між стравами відлучилася. Коли ж вона за десять хвилин повернулася, то застала Анатоля за жвавою розмовою з відвідувачами за сусіднім столиком. Один з них був літній пан, своїм офіційним виглядом схожий на банкіра чи юриста, — у темному костюмі з накрохмаленим комірцем та краваткою попри спеку. Навпроти нього сидів молодший чоловік із солом’яним волоссям та густими кущуватими вусами.

— Докторе Габіньйо, метре Фроміляж, — мовив Анатоль. — Дозвольте познайомити вас із моєю сестрою Леоні.

Чоловіки підвелись і підняли свої капелюхи.

— Мосьє Габіньйо розповідав мені про свою роботу в Рен-ле-Бені, — пояснив Анатоль, коли Леоні знову сіла за стіл. — Так ви кажете, що три роки стажувались у доктора Курана?

Габіньйо кивнув.

— Саме так. Три роки. Наші ванни в Рен-ле-Бені не лише найдавніші в цьому районі. Нам дуже пощастило з тим, що ми маємо в себе кілька різновидів води й тому спроможні лікувати ширший спектр захворювань і патологій, аніж будь-яка інша термальна водолікарня. До нашої групи геотермальних вод входить джерело Бен-Фор із температурою п’ятдесят два градуси, а також…

— Їм не потрібні такі подробиці, Габіньйо, — пробурмотів Фроміляж.

Доктор почервонів.

— Можливо. Мені пощастило відвідати аналогічні заклади в інших місцях, — провадив він. — Я мав честь провести кілька тижнів, здійснюючи дослідження під керівництвом доктора Пріва в Ламалу-ле-Бені.

— Мені не випадало бувати в Ламалу.