Глиняні ноги

Ваймз кивнув. Гільдія найманців мала свого роду поняття честі — нехай навіть чорне і збочене.

— У скільки мене оцінили?

— Двадцять тисяч, ваша милосте.

— Мало би бути побільше, — зауважив Ваймз.

— Згоден.

«Якщо цей Найманець повернеться до гільдії, так і буде», — подумав Ваймз. Свої власні життя Найманці цінували досить високо.

— Дай-но подумати, — проказав Ваймз, вивчаючи кінчик своєї сигари. — Гільдія бере п’ятдесят відсотків. Отже, тобі залишається десять тисяч доларів.

Найманець, схоже, замислився над цими словами, а потім сягнув до пояса і досить незграбно кинув мішечка Ваймзові, який його спіймав. Ваймз підняв із землі арбалета.

— Мені здається, — сказав він, — що людина, якій потрібно звідси вийти, цілком може дістатися дверей, отримавши не більше ніж поверхневі опіки. Якщо вона швидка. Наскільки ти швидкий?

Відповіді не було.

— Звичайно, ця людина має бути у відчаї, — додав Ваймз, прилаштовуючи арбалет на столі для корму й витягаючи з кишені шворку. Він прив’язав її до цвяха, а інший кінець причепив до арбалетної тятиви. Потім, обережно ставши збоку, спустив курок.

Тятива трішечки зсунулася.

Найманець, спостерігаючи догори дриґом, здавалося, перестав дихати.

Ваймз кілька разів затягнувся сигарою так, що її кінчик розжарівся, як пекло. Після чого вийняв її з рота і спер на стримувальну шворку таким чином, щоб їй лишилося куритися лише з дюйм, перш ніж затліє і шворка.

— Я залишу двері незамкненими, — сказав він. — Я ніколи не був нерозсудливою людиною. З інтересом спостерігатиму, як швидко ти вмієш просуватися до цілі[3].

Він кинув дракончикам решту вугілля і вийшов.

Скидалося на те, що в Анк-Морпорку настає черговий день, повний різних подій; і це ж він тільки-тільки розпочався.

Коли Ваймз дістався будинку, він почув «пш-ш-ш», потім — «клац», а потім — як хтось дуже швидко біжить до декоративного ставка. Він усміхнувся.

Віллікінз уже чекав на нього з його пальто.

— Не забудьте, пане Семюеле, об одинадцятій у вас зустріч із його високістю.

— Так, так, — сказав Ваймз.

— А о десятій ви маєте зустрітися з геральдистами. Її милість була цілком недвозначною, ваша милосте. Її точні слова були такими: «Скажіть йому, щоб цього разу не намагався відкараскатися», — ваша милосте.

— Ох, добре.

— І ще її милість сказали: «Будь ласка, спробуй нікого не засмутити».

— Перекажіть їй, що я постараюся.

— І — ваш портшез подано, ваша милосте.

Ваймз зітхнув.

— Дякую. Там у декоративному ставку сидить чоловік; виловіть його і дайте йому чашку чаю, будь ласка. Я думаю, це перспективний хлопець.

— Звичайно, ваша милосте.

Портшез. О так, портшез. Це був весільний подарунок Патриція.

Правитель Ветінарі знав, що Ваймз полюбляє ходити міськими вулицями пішки, і, що було цілком притаманно цьому чоловікові, подарував йому те, що не давало такої змоги.

Портшез чекав назовні. Двоє носіїв вичікувально виструнчилися.

Його милість Семюел Ваймз, командор Міської варти, знову збунтувався. Може, він і справді мусив користуватися цією триклятою штукою, але...

Він подивився на переднього носія і махнув великим пальцем на портшез.

— Залазь, — наказав він.

— Але, ваша ми...

— Такий чудовий ранок, — урвав його Ваймз, знову скидаючи пальто. — Я сам поведу.

Любі мамо й тату...

У капітана Анк-Морпоркської Міської варти Моркви був вихідний. Він мав узятися за рутину. По-перше, поснідати в якому-небудь кафе неподалік. По-друге, написати листа додому. Листи додому завжди завдавали йому певного клопоту. От листи від його батьків завжди були цікавими, в них було повно статистичних даних щодо видобутку та чудових новини про нові шахти й перспективні пласти. Він же міг би написати хіба що про вбивства й таке інше.

Якусь мить він жував кінчик олівця.