Глиняні ноги

Тумани весни змінювалися осінніми туманами, і як перші, так і другі змішувалися з випарами й димом чарівницьких кварталів та майстерень алхіміків, доки не починало здаватися, що все це перетворилося на окрему, густу й задушливу, форму життя.

А час ішов собі.

Осінній туман притискався до опівнічних шибок.

По сторінках розірваного надвоє рідкісного тому релігійних есе проклав собі дорогу струмочок крові.

«І навіщо було це робити», — подумав отець Трубчек.

Наступна його думка зводилася до того, що калічити його самого теж було не слід. Але такими речами отець Трубчек зазвичай переймався мало. Люди загоюють рани, а книжки — ні. Тремкою рукою він спробував зібрати сторінки, але знову важко відкинувся назад.

Кімната крутилася.

Розчахнулися двері. Підлога зарипіла під важкими кроками — принаймні було чутно по черзі кроки та звук, ніби щось тягнуть.

Крок. Звук. Крок. Звук.

Отець Трубчек спробував сфокусувати погляд.

— Ти? — прохрипів він.

Кивок.

— Позбирай... книги...

Старий жрець дивився, як не дуже пристосовані до цього пальці збирають книжки й складають їх акуратними стопками.

Новоприбулий підібрав зі всіяної уламками під логи перо, акуратно написав щось на клаптику паперу, скатав його і обережно вклав між губ отця Трубчека.

Вмираючий жрець спробував усміхнутися.

— Ми влаштовані не так, — кволо вимовив він, і маленький циліндр заворушився в його вустах, ніби остання сигарета перед стратою. — У... нас... свій... ш...

Вклякла перед ним навколішки фігура деякий час дивилася, а потім, дуже обережно і повільно, нахилилася вперед і закрила йому очі.

Його милість командор Семюел Ваймз (Міська варта Анк-Морпорка) насупився до дзеркала й почав голитися.

Бритва — це меч свободи. Гоління — це акт повстання.

Тепер хтось постійно готував йому ванну (щодня! аж не вірилося, що людська шкіра здатна витерпіти таке до себе ставлення). І хтось упорядковував його одяг (і який одяг!). А хтось готував йому їжу (і яку їжу! він знав, що набирає вагу). А ще хтось навіть начищав його черевики (і які черевики! не розвалюхи на картонних підошвах, а солідні, ідеального розміру черевики зі справжньої лискучої шкіри). Завжди був хтось, готовий зробити за нього майже все, але є речі, які чоловік мусить робити самостійно, і одна з них — гоління.

Він знав, що вельможна Сибіл не дуже це схвалювала. Її батько не голив свого обличчя жодного разу в житті. Для цього він мав спеціального слугу. Ваймз відбивався заявами, що надто багато років провів на нічних вулицях, аби почуватися щасливим, коли хтось тримає лезо в районі його горлянки, — але справжня, прихована, причина полягала в тому, що він ненавидів саму концепцію поділу світу на тих, хто голить, і тих, кого голять. Або на тих, хто носить лискучі черевики, і тих, хто зчищає з них бруд. Щоразу, коли він бачив, як дворецький Віллікінз складає його, Ваймзів, одяг, він придушував у собі нестерпне бажання відвісити копняка по лискучому заду дворецького як по уособленню зневаги до людської гідності.

Бритва м’яко пройшла по відрослій за ніч щетині.

Учора він був на якомусь офіційному обіді. Він уже не міг пригадати, з якого приводу той влаштували. Здавалося, на ці речі він витрачає все своє життя. Арка, жінки хихотять, молодики в задніх шеренгах галасують на шикуванні. І, як завжди, він повертався через оповите туманами місто додому в компанії мерзенного настрою.

Вдома він помітив світло з-під кухонних дверей, почув звуки розмови та сміх, і увійшов. Там був Віллікінз, а також — старий, який відповідав за котел, старший садівник, та ще хлопчак, що протирав ложки й запалював свічки. Вони грали в карти. На столі стояли пивні пляшки.

Він підтягнув собі стільця, кинув кілька жартів і попросився в гру. Вони були... гостинними. У певному сенсі. Але в міру гри Ваймз зауважив, що всесвіт навколо нього перетворюється на кристал. Він був так само доречний тут, як пружина в пісочному годиннику. Ніхто не сміявся. Вони називали його «ваша милосте» і постійно прочищали горло. Все було дуже... акуратно.

Врешті-решт він пробубонів вибачення і ступив за двері. Коли він дійшов до середини коридору, йому здалося, що він почув коментар, після якого... ну, можливо, це був просто смішок. Але це могло бути й хихотіння.

Бритва акуратно обійшла круг носа.

Ха. Пару років тому людина на кшталт Віллікінза пустила б його на кухню хіба лише зі співчуття. І то спочатку змусила б роззутися.

— То ось яке в тебе тепер життя, ваша милосте командоре Семюел Ваймз. Мент-вискочка для великих цабе і велике цабе для всіх інших, еге ж?

Він нахмурився своєму відображенню.

Він починав зі самісіньких низів, що є, то є. А тепер він мав три м’ясні страви на день, хороші черевики, тепле ліжко по ночах і, на додачу, ще й дружину. Стара добра Сибіл — щоправда, нині вона схильна забагато говорити про портьєри, але сержант Колон сказав, що таке буває з дружинами й має біологічні причини, тож є абсолютно нормальним.