Глиняні ноги

Насправді він добряче прив’язався до своїх старих дешевих черевиків. У них він міг читати вулицю, такі тонкі були там підошви. Доходило до того, що він навіть найтемнішої ночі міг зрозуміти, в якій частині міста перебуває, просто за відчуттям бруківки. А, гаразд...

Дзеркало для гоління Сем Ваймз мав дещо дивне. Воно було злегка опуклим, тож відображало значно більшу частину кімнати, ніж могло би пласке, і давало змогу чудово бачити будівлі та сад за вікном.

Гм-м-м. На маківці починає рідішати. Справа явно йде до лисини. Менше буде мороки з зачіскою — але, з іншого боку, більше обличчя вмивати...

У дзеркалі промайнув якийсь відблиск.

Він відскочив і пригнувся.

Дзеркало розлетілося на друзки.

Звідкись з-за розбитого вікна почувся тупіт ніг, а потім — тріск і скрик.

Ваймз випростався. Він виловив з миски для гоління найбільший уламок дзеркала і притулив його до стіни, сперши на чорну арбалетну стрілу, яка звідти стирчала.

Він завершив гоління.

Потому подзвонив у дзвіночок для виклику дворецького. Віллікінз матеріалізувався поруч.

— Ваша милосте?

Ваймз промив бритву.

— Нехай хлопець зганяє по скляра, добре?

Погляд дворецького метнувся до вікна, а тоді — до розбитого дзеркала.

— Так, ваша милосте. А рахунок, ваша милосте, знову відправити Гільдії найманців?

— Разом із моїми компліментами. І по дорозі нехай зазирне до тієї крамниці на П’ятисемидворах та візьме мені нове дзеркало для гоління. Тамтешній ґном знає, які мені подобаються.

— Так, ваша милосте. А я негайно піду візьму совок і щітку. Чи поінформувати мені про інцидент її милість, ваша милосте?

— Ні. Вона завжди каже, що я сам винен, бо їх провокую.

— Дуже добре, ваша милосте.

Він дематеріалізувався.

Сем Ваймз витер обличчя і спустився сходами до малої вітальні, де відчинив шафку і вийняв з неї новенький арбалет, весільний подарунок Сибіл. Сем Ваймз звик до старих арбалетів Варти, які мали мерзенну звичку стріляти назад у найскрутніший момент, але це була зроблена на замовлення річ від фірми «Бурлі й Міцнорук», з ложем із промасленого горіха. Йому сказали, що кращого годі й шукати.

Потім він вибрав тонку сигару і вийшов у сад.

З драконятника чулась якась шарпанина. Ваймз зайшов і зачинив за собою двері. Арбалета він прихилив до дверей.

Лемент і вереск посилилися. Над товстими стінками загонів для молодняка вистрибували язички полум’я.

Ваймз нахилився над найближчим загоном. Він підняв дракончика-дівчинку, яка тільки нещодавно вилупилася з яйця, і почухав їй підборіддя. Коли вона в захваті пахкнула полум’ям, він прикурив і затягнувся. Потому випустив кільце диму в напрямку фігури, яка звисала зі стелі.

— Доброго ранку, — сказав він.

Фігура почала несамовито вигинатися. Дивом утримавши контроль над м’язами, вона зуміла в падінні схопитися ногою за балку, але підтягтися була вже не в змозі. Про подальше ж падіння не могло бути й мови. Під нею захоплено стрибали туди-сюди й вивергали полум’я з дюжину крихітних дракончиків.

— Е... доброго ранку, — сказала висяча фігура.

— Знову випогодилося, — повідомив Ваймз, підіймаючи відро з вугіллям. — Хоча, гадаю, пізніше туман повернеться.

Він узяв маленький шматок вугілля і кинув його дракончикам. Ті негайно почали колотнечу.

Ваймз узяв інший шматок. Юний дракон, якому цей шматок дістався, вже мав помітно довше й гарячіше полум’я.

— Думаю, — мовив юнак, — мені не вдасться переконати вас дозволити мені спуститися?

Ще один дракончик спіймав шматок вугілля і відригнув вогненною кулею. Юнак відчайдушно вигнувся, намагаючись її уникнути.

— Вгадай, — відгукнувся Ваймз.

— По зрілих роздумах я починаю підозрювати, що обрати дах було з мого боку глупством, — сказав Найманець.

— Можливо, — погодився Ваймз.

Пару тижнів тому він витратив кілька годин на те, щоб підпиляти каркас і акуратно збалансувати черепиці.

— Треба було мені перелізти через стіну і скористатися чагарником.

— Напевне, — сказав Ваймз. У чагарнику він поставив ведмежі капкани.

Він взяв іще вугілля.

— Гадаю, ти не скажеш мені, хто тебе винайняв?

— Боюся, ні, ваша милосте. Ви ж знаєте правила.

Ваймз серйозно кивнув.

— Минулого тижня нам довелося привести на допит до Патриція сина вельможної Селашіль, — сказав він. — А тепер у нас є парубок, якому необхідно зрозуміти, що «ні» не означає «так, прошу».

— Можливо, ваша милосте.

— А ще ж була та справа з сином вельможного Іржавського. Не можна, знаєш, стріляти в слуг за те, що вони не так тебе взувають. Це надто брудний прийом. Йому доведеться навчитися відрізняти праве від лівого, як роблять усі інші. І правоту від неправоти.

— Я вас почув, ваша милосте.

— Схоже, наша розмова зайшла в глухий кут, — констатував Ваймз.

— Схоже на те, ваша милосте.

Ваймз прицільно кинув шматок вугілля бронзово-зеленому дракончику, який спритно його спіймав. Жар у загоні посилювався.

— Чого я не розумію, — сказав Ваймз, — то це чому ви, хлопці, як правило, намагаєтеся вбити мене тут або на службі. Я маю на увазі, я ж багато ходжу пішки, чи не так? Чого б вам не спробувати застрелити мене на вулиці?

— Що? Ваша милосте, як звичайним розбійникам?