Глиняні ноги

Його забили хлібиною. Навіть для найгірших людських пекарень такий хліб типовим не назвеш, а ґномський хліб як знаряддя нападу має взагалі неймовірні властивості. Ґноми розглядають пекарство як частину мистецтва війни. Коли вони випікають кам’яні булочки[4], нікому не до сміху.

— Погляньте-но на цю вм’ятину, — говорив Гопкінсон. — Скоринку практично проламано!

— ЯК І ВАШОГО ЧЕРЕПА, — сказав Смерть.

— Так, так, — кинув Гопкінсон тоном людини, яка цінує черепи по пенні за десяток, але чудово розуміє непересічну цінність хорошої хлібної колекції. — Але чим поганий звичайний кийок? Чи навіть молот? Я б знайшов, якби попросили.

Смерть, який і сам був особистістю не без певних маній, зрозумів, що перед ним — справжній одержимий. Покійний пан Гопкінс мав писклявий голос і носив окуляри на чорній стрічці — його привид зараз мав на собі їхній духовний аналог, — а це завжди було ознакою свідомості, схильної протирати шафи навіть із зовнішнього боку дна та сортувати канцелярські скріпки за розміром.

— Це справді дуже кепсько, — заявив пан Гопкінсон. — А ще й невдячно — після того як я допоміг їм із піччю. Я відчуваю, що мені таки доведеться подати скаргу.

— ПАНЕ ГОПКІНСОН, ВИ ВПОВНІ РОЗУМІЄТЕ, ЩО МЕРТВІ?

— Мертвий? — проджерґотів куратор. — О, ні. Я не маю можливості бути мертвим. Не зараз. Зараз просто не той момент. Я ще навіть не склав каталог кексів.

— ТИМ НЕ МЕНШЕ.

— Ні-ні. Вибачте, але так просто не піде. Вам доведеться зачекати. Я дійсно не можу зараз братися за такі дурниці.

Смерть збентежився. Більшість людей, коли помирали, після початкової розгубленості відчували певне полегшення. З них звалювався вантаж, який вони підсвідомо несли за життя. Впав другий космічний черевик.[5] Найгірше сталося, і тепер вони могли змиритися зі своїм, метафорично кажучи, подальшим життям. Мало хто сприймав це як просту прикрість, якої можна позбутися, якщо досить довго скаржитися.

Рука пана Гопкінса пройшла крізь стільницю.

— Ой.

— БАЧТЕ?

— Це страшенно невчасно. Хіба ви не могли перенести справу на більш вдалий час?

— ТІЛЬКИ ДОМОВИВШИСЬ ІЗ ВАШИМ УБИВЦЕЮ.

— Схоже, з організованістю у вас справи кепські. Я бажаю подати скаргу. Я плачу податки врешті-решт.

— Я НЕ ПОДАТОК, Я СМЕРТЬ. Я З’ЯВЛЯЮСЯ ТІЛЬКИ ОДИН РАЗ.

Привид пана Гопкінса почав танути.

— Просто я завжди намагався все планувати раціональним чином...

— ГАДАЮ, КРАЩЕ ПРИЙМАТИ ЖИТТЯ ТАКИМ, ЯКИМ ВОНО Є.

— Це звучить вкрай безвідповідально...

— У МЕНЕ ЦЕ ЗАВЖДИ СПРАЦЬОВУВАЛО.

Портшез спинився біля Псевдополь-Ярду. Ваймз полишив носіїв паркуватися і, знову вдягнувши пальто, увійшов.

Свого часу — причому ніби вчора — штаб-квартира Варти стояла практично порожньою. Там можна було побачити хіба що старого сержанта Колона, який куняв у своєму кріслі, та ще прання капрала Ноббса, яке сушилося перед грубою. А потім все зненацька помінялося...

Сержант Колон уже чекав на нього з папкою в руках.

— Маю рапорти з відділків, ваша милосте, — сказав він, дрібочучи поруч із Ваймзом.

— Щось особливе?

— Троха дивне вбивство, ваша милосте. В одному з тих старих будинків на Босяцькому мості. Один старий жрець. Я мало шо про це знаю. Патруль сказав тіки, шо на це варто поглянути.

— Хто його знайшов?

— Констебль Візит, ваша милосте.

— О боги.

— Так точно, ваша милосте.

— Постараюся сьогодні вранці туди дістатися. Ще щось?

— Капрал Ноббс хворий, ваша милосте.

— О, це-mo я знаю.

— Я маю на увазі, на лікарняному, ваша милосте.

— Тепер це не похорон бабусі?

— Ні, ваша милосте.

— Між іншим, скількох бабусь він поховав цього року?

— Сімох, ваша милосте.

— Дивна вони родина, ці Ноббси.

— Так точно, ваша милосте.

— Фреде, ви не мусите постійно називати мене «ваша милосте».

— У вас гості, ваша милосте, — повідомив сержант, багатозначно вказуючи поглядом на лавку в приймальні. — Щодо тої роботи алхіміком.

Ґном на лавці нервово усміхнувся Ваймзові.

— Добре, — сказав Ваймз. — Я прийму у себе в кабінеті.

Він сягнув під пальто і витягнув сумку з грошима Найманця.

— Фреде, внесіть це у Фонд удів і сиріт, гаразд?

— Звісно. О, чудова робота, ваша милосте. Ще кілька таких приємних несподіванок, і незабаром ми зможемо забезпечити ще більше вдів.

Сержант Колон повернувся до свого столу, потайки витягнув шухляду й дістав звідти книгу, яку читав останнім часом. Вона називалася «Парування у тваринництві». Назва його дещо непокоїла — ви ж чули ці історії про дивних людей на селі, — але виявилося, що це всього лише книжка про те, як розводити корів, свиней та овець.

Тепер він міркував, де б знайти книжку, яка навчила б їх читати.