ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Йому не можна довіряти, — буркнув Сейдамет. Акинджиї промовчали, хоча по обличчях було видно, що вони згодні. Саша Бідний поглянув на

Болбочана. У жовтих очах акинджия було приховане питання, а у вигині брів —

пропозиція: «Якщо ти вб’єш Повноважного, я заплющу очі».

— Він наш друг! Він і до того допомагав, — ступив наперед Бекир.

Він очікував бодай тепер привернути до себе увагу Талавіра, але

Повноважний не відірвав очей від беїв. А от Болбочан його почув. Армієць

замислено підкрутив залізний вус.

— Літав над Дештом? З якого це дива Старший Брат літає над Дештом?

— Я вже не Старший Брат. — Талавір торкнувся золотої бляшки в лобі, темні очі загрозливо блиснули. — Суєр виїв із моєї крові Догмат Двобога. А

якщо хочеш іще щось дізнатися, назвися, залізновусий. Ти не схожий на

акинджия, але чомусь із людоловами?

— Твоє прохання справедливе, м’ясо в смітті, — погодився бей армійців.

— Я полковник Болбочан зі славної Армії потвор. Я супроводжував оцих дітей, допоки Саша Бідний не заявив на них свої права.

— Хіба діти — тварини, щоб за них сперечатися? — Талавір подивився на

Чорну Корову й Ніязі і знову наче не помітив Бекира. — Вони самі мають

вирішити.

— Гей-гей, — захрипів Саша Бідний, наче його легені були міхами в кузні.

— Це моє слово й твоє, армійцю. До чого тут чужинець? Хай навіть сорок разів

скаже, що він не Старший Брат. Я йому не вірю. Один раз Старший Брат — на

все життя служка Двобога.

— Генерал Григоренко-перший теж був Старшим Братом, — спокійно

відказав Болбочан, і Бекир відчув, що чаші терезів у голові армійця схилилися на

бік Повноважного. — Ти теж претендуєш на цих дітей, м’ясо в смітті?

Бекир хотів підтвердити, що Повноважний каже правду. Він не такий, як

інші Старші Брати, йому не потрібні потвори для дослідів. Навпаки, Талавір

витяг із полум’я дочок Тітки Вальки й віддав Ма свою кров і гвинтівку, йому

можна вірити, але сумнів наче зціпив йому вуста. Чому Повноважний до нього

не говорить і навіть не дивиться? Може, Саша Бідний має рацію? Може, Талавір

досі вірний Догмату і всі його добрі вчинки — лише від бажання заслужити його

довіру? Може, Повноважний сам хоче відвести дітей до Белокуна? Болбочан

назвав уміння Чорної Корови унікальними.

— Так, я теж претендую на цих дітей, — підтвердив найгірші сподівання

Бекира Талавір.

Болбочан подивився на дітей і мовчки кивнув, наче приймаючи нову

ставку в грі. Бекир відчув себе камінцем у тогуз кооргол, що розігрували армійці, акинджиї та відтепер Талавір.

Саша Бідний незадоволено хмикнув і натягнув віжжі, стримуючи тулпара, якому не подобалося сусідство з грифоном. Якби Талавір був сам, то він би ще

спробував посперечатися з армійцями за право Повноважного втручатися в їхній

торг за дітей, але крилата тварина змінила розклад сил. Навіть один грифон міг

скрутити голови шістьом дорослим чоловікам і купці дітей.

— Якши, — неохоче погодився Саша Бідний і пришпорив тулпара. —

Влаштовуємося на ночівлю і поговоримо, кому дістануться ці солодкі пташки.

***

За кілька годин вони знайшли вогку улоговину — усе, що залишилося від

старого каналу. Чоловіки розпалили вогонь і сіли в коло миру. Так у Дешті

називали спільне вогнище з випадковими попутниками. Довіри між ними не

було, тож вони хотіли бачити обличчя один одного. Бекир із друзями опинився

поміж Болбочаном та Сашею Бідним. Навпроти сів Талавір, за його спиною

слухняно розлігся грифон. Птахолеви були волелюбними істотами й рідко

визнавали чужих. Бекир уявлення не мав, чого вартувало Гавену Белокуну

притягти аж цілий прайд в Ак-Шеїх. Але

Повноважному вдалося приручити свого. Бекир здивовано спостеріг, як

Талавір відірвав із власного тіла закривавлену кірку солі та згодовував грифону.

Якийсь час чоловіки тихо перемовлялися. Зазвичай коло миру

супроводжував обмін водою, але ритуал все не починався. Затягувалася і вечеря.

У Бекира гучно забулькотіло в животі. Вони не їли від самого Кара-Тобе. Чорна

Корова пошепки запропонувала сушених кайси. Її почув Шейтан і згадав, що має

в бурдюках самогон із бори. Сейдамет знайшов мішечок сушених грибів, що

вирощували в підвалах Дешту. Акинджиї дістали з-під сідел смердючі й теплі від

поту тулпарів пров’ялені шматки м’яса. Найсмачніші ласощі виявилися в Ніязі в

рюкзаку.

— Мати, ну та, що прийняла мене за сина, дала, — наче виправдовуючись, сказав хлопчик-лисеня і простягнув невеликий квадратний пиріжок. — Вона

була рада, коли я сказав, що її син залишився у Кара-Тобе.

Очі Шипохвоста жадібно зблиснули, Бекир встиг лише подивуватися

швидкості, з якою армієць вихопив пиріжок.

— Поганий знак, — з повним ротом сказав Шипохвіст і ткнув у небо

надкушеним пиріжком.

Там уже зійшла зірка Діви — Йилдиз, вона зловісно сяяла в ореолі

рожевого туману, який свідчив, що завтра буде буря. Армієць передав пиріжок

Бекиру й зітхнув, наче прощався з рідним. Бекир обережно, щоб не влізти в слиз, настромив кусень на палицю й засунув у вогонь. «Згорить», — незадоволено

прицмокнув армієць. Але Бекир подумав, що краще так, ніж його знудить від

слизу Шипохвоста на очах у всіх.

— А це гарний знак. «Маленький друг» відправляє посланців, — тим