Читаем Довбуш полностью

Піп схаменувся. Справді, личило би більше виступити в своїй власній ролі. Тому спокійнішим уже голосом, ніби урядово, запитав:

— Потребуєш сповіді й прагнеш прийняти найсвятіший сакрамент?…

Довбуш Олекса промовив отакі слова:

— Сповідав–смиси й законював–смиси в той чєс, у котрий поступав–сми на цесу дорогу. Бирше не потрібую.[76]

Сильно сказав оце Олекса Довбуш. Відступився в страху попик. Уперше в житті чув він такі слова. Який же сміливий справді сей Довбуш, коли йде в таку путь і сам, без Бога.

І всяке хотіло чогось від цієї сили. Он якась вертлява фігурка виховзнулася з товпи.

— Пане ватажку… пане ватажку, — і норовила так, щоби мало хто чув. — А ци не сказали би ви, де ваші скарби? Чомунь мают пусто–дурно в землі гнити? Може–бесте, сказали, а де… В котрім місці… А я би за вашу душу пацєр змовив…

І тремтіла дрібненька душа. Насмілився, аж вухом нахилився над самі вуста Довбуша, але уста ті були замкнені.

…Перед очима Довбуша проповзли ті ночі темні, коли, ховаючися від усіх, прокрадаючися, ішов до відлюдних, самому йому відомих печер, відсував якісь плити і клав там заповідні бордюжки… Навіщо так робив? Не знав… Усі так роблять…

Життя здавалося довгим–довгим. Ще тисячу разів прийдеш сюди здоровий, сильний і забереш. А життя от перервалося несподівано. Виходить, рабував, і клав, і в пам'яті держав усього лиш по те, щоби передати оцій миршавій фігурці… Не варт.

А той нетерпеливився, а той тремтів… і ждав… і шепотів, шепотів:

— Так де?… Скажіть… я піду… я знаю…

— У Чорногорі в полонинах. А де — Бог знає та я. Земля з того скористає, не люди.

І твердо так, чеканно це сказав — і то були останні його слова на землі. Повернув голову й замовк, не хотів більше ні на що відповідати.

Почувся кінський тупіт. То скакав пан Колендовський.

— Здох! — ще здалеку крикнув.

Йому ніхто не відповідав. Усі дивилися, як конає великий опришок.

А він хапав уже повітря зеленими губами, здригалося останнім дрожем усе могутнє тіло. Якось довго застогнав крізь зуби, витягнувся — і вмер…

<p>XXXI</p>

Тихо стояли люди довкола. Коли хтось один зняв кресаню й перехрестився — за ним пішли всі, і замелькали у повітрі десятки рук у білих рукавах… Десь почувся тихий жіночий плач.

І нараз серед тої тиші почувся голос старого дяка. Твердо і певно, з великим почуттям і щирістю підняв він голосом те, що мав найкращого, — молитву!

— Владико! Господи Вседержителю!.. Отче Господа нашого Ісуса Христа. Молимося — душу раба твоєго Олексія од всякія узи розріши і од всякія клятви освободи. Остави прегрішення йому, яке од юності, відомая і невідомая, в ділі і в слові. Ти–бо єдин єси могутній оставляти гріхи всякому чоловіку, на тя уповающому…

І підняв уверх руки, мов бачив там, у хмарах, Бога свого й кричав йому туди:

— Ей, Господи! Повели — да одпуститься од уз плотських і гріховних, і прийми в мирі душу раба твоєго Олексія і покой ю у вічних обителях со святими твоїми.

І так гарно, так чуло говорив цей старий дяк, що заплакали, заголосили молодиці й дівчата за великим своїм заступником. Потупивши голови, стояли космацькі громадяни і думали: це ж ми, ми його вбили… Не вміли оцінити, не вміли шанувати, не вміли помогти… не встерегли від зрадницької кулі. Ну що ж… От і маємо, що заробили. Замість Довбуша — он пан Колендовський сидить на коні, замість свободи — панську косовицю, замість опришків — панських гайдуків із нагаями…

Стояв пан Колендовський, не смів порушити урочистої хвилі. І тільки дяк, старий гуцульський дяк, взивав до небес, випрошуючи помилування й благостині для угасшого заступника народного. Кликав Матір Господню. Вона, як жінка, скоріше відчує, ближче прийме до серця.

— Владичице! Каплями, подобно дождевним, злий й малії дніє мої, літнім обхожденієм оскудлівающе, помалу іщезают уже. Предстани ми, помошнице, в сей час ужасний, внегда ізити душі од тілесе, і бісовския ізбави мя руки, яко же бо псі мнозі оступиша м'я.

Обступили Олексу всякі люди… Он гайдуки панські прибігли за Колендовським… Он піп стоїть і здвигає плечима… Чи не ото все будуть пси, згадані в молитві? А може, це й про нас, панове громадо, сказане, бо прийшли ми не живого рятувати, а на мертвого дивитися.

— Обидоша мя мисленнії рикающіє скімни іщут возхитити і розтерзати мя…

Всі очі звернулися на гайдуків панських. Оце вони й єсть — скімни рикающіє. Зараз звелить пан — і будуть «возхитити і розтерзати» безсилого вождя.

— Приклони ж вухо твоє ко мні, Христа Бога моєго Мати, од висоти многія слави твоєя благая і услиши стенаніє конечноє і руку ми подаждь.

А потім високо і сильно, не як на свої старі літа, затяг оте одвічне, що під плач починається й під плач же закінчується — «Житейськоє море, воздвізаємоє зря напастей бурею».

Гримнула гуцулія сотнями голосів, покотився спів понад горами — і така панахида вийшла всенародна, що вже всі плакали.

Першим схаменувся Колендовський. Він скочив з коня й підійшов до батюшки.

— Проше єгомостя! Припиніть же це нарешті. Як ви дозволяєте? Розбійник — а ви…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аламут (ЛП)
Аламут (ЛП)

"При самом близоруком прочтении "Аламута", - пишет переводчик Майкл Биггинс в своем послесловии к этому изданию, - могут укрепиться некоторые стереотипные представления о Ближнем Востоке как об исключительном доме фанатиков и беспрекословных фундаменталистов... Но внимательные читатели должны уходить от "Аламута" совсем с другим ощущением".   Публикуя эту книгу, мы стремимся разрушить ненавистные стереотипы, а не укрепить их. Что мы отмечаем в "Аламуте", так это то, как автор показывает, что любой идеологией может манипулировать харизматичный лидер и превращать индивидуальные убеждения в фанатизм. Аламут можно рассматривать как аргумент против систем верований, которые лишают человека способности действовать и мыслить нравственно. Основные выводы из истории Хасана ибн Саббаха заключаются не в том, что ислам или религия по своей сути предрасполагают к терроризму, а в том, что любая идеология, будь то религиозная, националистическая или иная, может быть использована в драматических и опасных целях. Действительно, "Аламут" был написан в ответ на европейский политический климат 1938 года, когда на континенте набирали силу тоталитарные силы.   Мы надеемся, что мысли, убеждения и мотивы этих персонажей не воспринимаются как представление ислама или как доказательство того, что ислам потворствует насилию или террористам-самоубийцам. Доктрины, представленные в этой книге, включая высший девиз исмаилитов "Ничто не истинно, все дозволено", не соответствуют убеждениям большинства мусульман на протяжении веков, а скорее относительно небольшой секты.   Именно в таком духе мы предлагаем вам наше издание этой книги. Мы надеемся, что вы прочтете и оцените ее по достоинству.    

Владимир Бартол

Проза / Историческая проза