Довбуш

І малий Олекса взяв тоді камінь, який тільки подужав, і покотив. Дивився, як він котиться, і скаче, і підстрибує, і ломить кущі жерепу, що постелився на узбіччі. В'їдається в ті кущі, як розлючений кінь в ряди ворожої армії, але не знає, що жерепу зрадливо ніщо у світі не подужає. Простягає він звідусюди змії–руки свої, хапає, затримує… Рве камінь ті пута тисячами, а нові тисячі знов устають, знов влипають, вертяться разом, душать, давлять — і знеможений камінь тихо гасить свій полумінь лету десь у зеленій непроглядній гущавині.

О–ой нічого вже, нічого я більше не побачу. Хоч би сонце ще раз уздріти, сонце… Навіщо хлопці так погано мене поклали, що я не можу бачити сонця.

Поворухнувся, напруживши всю велику силу свою. І здавалось йому, що скала би здвигнулась від того зусилля і натиску, — а воно лиш потремтів трохи накиданий на тіло хворост, і не впала ні одна галузочка з нього…

А може, вже було сонце, тільки я його не бачив… А це знову зайшло… Бо то ж так давно–давно сталося, що убив Дзвінчук Довбуша… Ледве сягає пам'ять…

Умирав Довбуш. Умирав у повній свідомості, вповні чуття. Знав, що вмирає, бачив, що вмирає, чув, що вмирає. І не жаль було йому нікого і нічого. Кидав усе без жалю. Навіть коли згадував Єлену — не було такого дуже гострого болю в серці. Було шкода, що от задав вірній дружині стільки горя: втратила дитину, втратила чоловіка, але… може, ще й потішиться, їй же тільки ґазди треба…

І згадував гори, дику самітність віддалених пустель, згадував, як звук киненого каменя здається громом і гасне. Таке знав у ній, у цій бездонно–глибокій, віками накопиченій тиші. Згадував і ставив себе перед тими божествами величі — і туск незмірний брався душі, і вити хотілося, як самітному вовкові у сніговій пустині.

І знов, і знов переживав ті почуття, що розпирали колись груди, коли ото вперше сам, молодими дужими ногами заходив десь далеко–далеко, не знаючи й куди. Кругом дикі скелі по–вишкіряли обнажене каміння своє, верхи, незнайомі потоки… Он розступилися гори, кітловину зробили, а в кітловині тій велике озеро. Сім гір висять над ним безмовних і наказують вічне мовчання. Сім верхів уп'ялося в далекі небеса, у мряках погубили шпилі свої високо… Що це за гори? Як називаються й чи називаються як? А може, тут не ступала ще нога людська, і це він, Олекса, перший з двоногих істот потрапив на цю землю сміливо. Чи чули ці гори голос людський коли? Що, якби крикнути, порушити цю самовпевнену безконечність? Чи не стряслися би гори, й чи не впав би камінь отой прямо у воду?

І набирає повітря у груди Олекса і… страшно стає… А що, як із отієї темної ями між скелями вилізе потвора з сімома головами, з очима як тарелі, з зубами як вила добрі. А що, як полум'ям ригне й спалить смереки оці, а з ними разом і Довбуша малого?…

Але молодий Довбуш не хоче знати страху і кричить. Опришківським покриком, що навчився його від старих ватагів, коли ото вечорами, при світлі ватри, оповідають молодєкам про старовину, єк то було май давніше, єкі–то люде були…

Сто разів відбився крик молодий від сих невідомих скель невидимою луною. Мов м'ячем, перекидалися гори тим криком; я кинув до тебе, а ти до неї, а вона ще туди, а там назад, і ще вперед… назад… Чого не кидаєш вже швидко? Чого пускаєш униз? Хапай, переймай — он упав уже людський звук униз, покотився в щілини міжскельні, в темні вузькі ізвороти, що дихають вогко й згнилий запах виносять на тепле сонячне повітря…

І дивиться молодий Олекса зухвало — ану вилазь, драконе з сімома головами. Чи не почастую я тебе оцією дубинкою?

…Любив, ой, як любив ходити невідомими місцями, звідувати ніколи ще не звідані гори. Як попадав на Угорщину або на Волощину, то цілими тижнями блукав по горах, не знаючи, як їх назвати. Але завжди добре запам'ятовував і місце, де вони лежать, і вигляд кожної гори, кожний вигиб рельєфу, кожну примітну лінію. І так умів усе розповісти, що коли потім зустрічав вівчарів, то вони зразу пізнавали.

— О–о! То ти коло Капуля був. Капуль — той верх у нас сі називає. А ото шо, кажеш, широкий — то Томнатик.

— А шє, браччики, дві ріки з–під онного верха витікают…

— То Лучина, верх. А річки тоти — Молдава й Сучава. Коло самої семигородської границі Довбуш знає верх Рареу, а обіч — Остру. Далі не бував… ще би подивитися на Семигородські гори… треба буде колись… Буковинські я знаю… Немає у них там таких високих верхів, як наші. А проте… От є там гора одна — Джумалеу прозивається… А має вона три верхи. Південний верх, найнижчий, носить ім'я, як якийсь архангел з Апокаліпси, — Вернарієль. А північний верх — Аллуна, той вже вищий. І найвищий середній. Називається Калду. Так отой Калду, мабуть, мало чим нижчий нашої Говерли.

І нараз свідомість пронизала думка — але ж бо я вмираю… О–о–о! О–о–о!..

Чому ж так довго, так безконечно довго? Тисяча літ минула з того часу, як я хотів убити Дзвінчука, а він натомість убив мене. Оце, мабуть, і єсть оте: хто підняв меч — від меча й загине…