Довбуш

Сумно посміхнувся отаман.

— Най буде при мені… Може, я си відкуп'ю за тото.

Хлопці не могли більше чекати. Їм здавалося, що вже весь ліс оточений людьми й що тікати вже пізно.

— А йгім, — прошепотів Баюрак.

— Прощайте, — ледве чутно сказав Олекса й закрив очі.

Хлопцям здалося, що він умер. Орфенюк хапнув оберемок хворосту й кинув на Довбуша. Баюрак собі. Кинули ще по два оберемки й побігли…

І зостався великий отаман опришків сам у лісі.

XXIX

Сіріло. Тихо проходив лагідний гірський день. Похилі верхи космацькі світлішали й поволі, мов з–за темного екрана, показували контури свої. Он Зелень… Так гора називається, на якій розложився сам Космач. По узбіччях — хатки, хатки, а вже далі, під вершок, і нема. На захід висока Шекалівська, вона найкраще освітилася, і вся вже виступила на тлі неба. А на схід іще темніє найвищий тут непривітний Гругіль.

Скоро зійде сонце. Вже радується небо на сході, міниться й грає урочисто — а отаман і не бачить цього останнього сходу сонця у своєму житті. Очі його закриті, й тільки туга, туга велика роз'їдає груди.

Відходить життя… Могутні мускули ослабли і не можуть навіть поскидати оцього пруття, яким прикидано ватажка. Груди, що на них, як на наковальні, можна було залізо кувати, важко підіймаються і десь там хриплять та клекочуть усередині.

Відходить життя… Від зрадницької кулі. Кінчається саме тоді, коли хотів переступити поріг і розпочати новий етап, нову сторінку перегорнути…

Значить, не хотіла мене доля ґаздою… Опришок–сми був — опришком і вмираю. Лиш шкода, що не довершив усього, що хотів… Не здійснились мрії високі, не прийшли до скутку великі задуми. Узявся за те, чого не могли підняти мої плечі — і от… вмираю. Не Штефанова куля мене устрелила, а роздавила мене великість почину, на який іще не прийшов час.

На все свій час, на все свій час — і от приходить мій… Прощайте, мої гори, зелені мої верхи, — вже мені більше вами не ходити.

Вітре полонинський чорногірський, вільний мій товаришу! Гуляли ми з тобою, буйні обидва, по безмежних наших просторах — тепер… не обвієш уже більше ти мого обличчя, не принесеш запахущих хвиль здалека у груди…

І трембіта вже не прозвучить для мене, тисячу разів відбиваючися від мрячистих верхів… вівці не заблеють… не задзвенить більше пісня шуварів і трав полонинських. Прощай, прощай все…

І ви, люди… За вас погибаю… Хотів вам принести сонце в повній пригорщі і свято… А ви — випхнули мене одного, як у море, як у піскову пустиню, й спішно замкнули двері. Борися, сказали, сам… Як переможеш — одчинимо двері й пожнемо плоди трудів твоїх. А як погибнеш — ну, що ж… одним фантастом менше стане на світі, зате ми чисті і невинні зостанемося в очах начальства свого…

Нема жалю до вас, люди, і гніву нема. Не проклинаю вас, але і не благословляю. Такі ви єсте, такі були — такі і будете довіку. Дозволите розп'яти свого великого, а потім увінчаєте пам'ять його красивими легендами й піснями поетів своїх.

Відходить життя… Разом із цією кров'ю, що витікає… разом із хрипом дихання. Хто би задержав? Хто би схопив у міцні долоні його… життя, і не пустив?… Щоб зірватися знов, могутньому, на ноги і крикнути своє «Стій!», — від якого лист із дерева паде.

Ні… не для того… Щоб тільки ходити… Най розбитому, най покаліченому, але аби ходити, бачити, як сонце встає, чути пташини щебет, шелест смерекової хвої і шум снігових потоків із весняних гір.

І ніхто… ніхто не затримає, ніхто не задержить… Скоро, скоро піду… Все так само будуть спадати потоки з висот своїх у безоднє… Все так само буде Черемош нести запінені хвилі свої й бити ними в скелю під Сокільським, кипіти у Ворот–цях, тріпати дараби гуцульські на рвучких хребтах білогнівних. Говерла покриється шапкою снігу і довго не зніме її. Чорногірські печери і пасма гір…

…І поплелися, понеслися перед остеклілими очима ватажка довгою низкою всі оті гори, якими так любив ходити й приріс до них кожною частинкою серця свого. Нарисувалися панорамою, пройшли танком співучим, і кожна з них зазвучала окремо… відспівала останню свою умираючому ватажкові.

Зрадливий Стіг… Ти, могутній, мовчазний, віки–віків неприступний ні для кого — чого ж ти зрадив і допустив до себе ляхів із смоляками, щоб вигубили там, під тобою, — кого? Цвіт свободолюбності гуцульської. Пісню їх грядущої волі.

А он Ладескул із–за Стогу виринає. Цей уже смирніший. Чув він і звуки трембіт, і овець вечірнє блеяння. Мало хто сюди заходить пасти, самітно тут звучить пастуша флояра, і скоро восени тікають звідси стада.

Чивчин — о… той весь уже в полонинах. Звичне діло. Скучає він, коли не тисячі на нім пасуться — для кого, каже, я й готував тоді трави свої?… Листун на границі Волощини. Забіжи за нього — і ти вже в чужім краю.

А ви, стократ прекрасні Шпиці… Не побачити мені вже вас… Як хлопцем прийшов я туди уперше… Мов вишкірені зуби якогось поваленого на землю чудища, стоять ребра, а між ними похило і трави. Зелені–зелені…