Довбуш

Дивитси, а то є печера. Увійшов він туда — а там повно збруї усєкої, одежі, грошей — усєкого багацтва.

Так роздививси він, є шо брати на дев'єтеро коней.

Він роздививси добре усюди, а видтак скєгнув із себе, не дивуйте, гатки і набрав грошей, шо лиш міг, та й пішов д'хаті.

На другий день вернувся той стрілец з дев'єтьма кіньми й з людьми, шукає тої комори — ого! Пропало! І сліду не було…

Як бачите, трудно використати оті багатства. Тим більше, що точно не відомо, де шукати, — гора велика.

Дехто точніше вказував місце, де треба шукати оту комору, а власне в Яршиці.

— Раз єкос ци би з Дилятина, ци звідки йшов Довбуш суди ґруньми і тут, на Яршиці, посів го день, так що не міг у село доступити уже.

То він казав на тім місці, таки на Яршиці, пробрати плити і висипав там дванаціт терхів, то є дваціт штири бербениці грошей… Та й потому загиб у Космачі, та й уже не знав ніхто, у котрім то місці ті маєтки.

Жінка Петра Онуфрака, потомна отого війта, що погнав на Довбуша волоську хоругов, твердо казала, що вона знає, що тут, у Яршиці, є Довбушеві скарби.

— Я ще гітваком туди скотарила та й вигіла раз знак, де ті гроші є. Був там камінь, оброслий дуже файним мохом. Я тот мох іздоймила — так гейби верету піднєти, так тот мох. І вигіла–сми хрест на тім камені вібитий… Та коли–бо то уже бирше не могла сходити на то місце і так обстало і понині.

Словом, гроші є, і багато. І не на самій Довбушенці, по всіх горах понакладав їх Довбуш.

— Люди знаходили там, лиш усе гасило шос світло. Або в Гадьовім лісі. Дед–де! Аж у Ліськім повіті. Аж туди прийшла слава про Довбуша, й там десь під бучком під кривим і під ялицею закопав він гроші. Пасли там пастухи, то знайшли і бучка, і ялицю, але не копав ніхто, бо боялися… І на полонині Мокрині в долинах є Довбушева комора. Там, у скелі, є кагла, закурена, почорніла. В ту каглу все кидають каміння й слухають, чи летить. То там, кажуть, зимував Олекса багато зим. Ніби навіть млин був. Між іншим, кажуть, що є там «цілі могили рогів», бо то опришки стругали собі з рогів порохівниці. І от саме коло тих рогів мають бути й двері десь.

— Так шо ж, коли годі відшукати. Тоті тріски з тих рогів уже позаростали мохом. А шкода. Бо там є на шо подивитиси.

— Там є на столі вироблений діамантовий змій. Жертва. І тота жертва світе там водно єк день, так ніч…

— Ой га! Коби хотів посписувати усьо, шо за Довбуша говіркуют люди, — велико паперу, відай, тра було на тото.