Довбуш

— Се так і у нас. Отож і на наші села пустив таке пан гетьман коронний, а наші люде, проте, не боєтси та й оннаково з нами тримают.

Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків.

Так у роботі, балачках, споминах, музиці, співах гарно й непомітно сходили дні пізньої осені.

XIX

Але як прийшла справжня зима, коли вже овець ніде було пасти, сніги бездонні замели єдиний вихід із дебри, отже, зробили непотрібним навіть труд вартування — поволі–поволі нуда почала прокрадатися до гурту. Як не старався Олекса затрудняти хлопців роботами, забирати у них найбільше часу, але кількість енергії, молодої сили все перевищувала й нікуди було її дівати.

Багато помагав Довбушеві Михайло. Він усе щось вигадає. От почав учити хлопців колядки «Видить Бог, видить Творець, що мир погибає». Щоб на Різдво заколядувати.

— Один раз по–вашому, а один раз по–нашому.

Та що ж… Мотив то ще якось вивчили гуцули, а вже другими голосами, держати бас — ніяка сила. Бився, бився Михайло, та так і дав спокій. Не можуть, ну то не можуть. Ні підголоска взяти, ні басувати.

— Чи вам медвідь на вухо наступив, чи чого ви такі нетямущі? У нас зійдуться троє — і яку–небудь пісню заспівають на три голоси. А зійдуться четверо — на чотири.

Дивується Михайло і не може зрозуміти. Тим більше, що як затягне гуцулія своєї «Ой, забарився місєц у крузі», та з усякими завитушками, прикрасами, та під флояру — красота. Заслухається Михайло. Дивує його, що і в один голос — а красиво!

«Ду–ду–ду, ду–ду–ду!» — а гарно.

Просяться часом леґіні, щоб пустив Олекса до села.

— Хуч на два дні. Ади, засерековатіло та й серенами[74] мож переконатиси, шо не пізначно.

Але Олекса невмолимий і не пускає нікого.

— За полонину не знаєш. За дорогу не знаєш. Ту серен — а на полонині шо? Та й серен може си провалити, а доброму слідцеві вистачит од єн раз покмітити слід — і вже.

Але от почулося дихання весни. Десь вона, може, вже й прийшла, молода красуня, махнула осяйними своїми шатами, а від того помаху полізла трава з землі, налилися бруньки на дереві, поворушила хвостом головатиця під каменем.

Але тут, у занесеній снігом щілині, нічого того не було видко. Тільки ніздрями чув гуцул, шо весна, ади… Вийде леґіник на обтоптаний зі снігу пляц, стане, потягне в себе повітря й скаже замріяно:

— О… таки вже весна, браччики…

Скоріше би, скоріше. Вже й запаси кінчаються, вже забили останню вівцю. Довго її жаліли. Втішна така, ласкава вдалася: кулешку з рук брала, до кожного на посвист бігла.

Нетерпеливість заволодівала леґінями. Василь Баюрак згадує свою любаску — жінку Юрка Бобрука із Жаб'я — яка вона солодка та пишна. Орфенюк заявив, що як тільки його випустять звідси — одразу ж він летить до Путилова, а там є красавиця одна.

— Тіло таке біле, браччики, єк будз.

Та як почнуть один перед одним вихваляти красу й жагучість своїх любасок, то так роздразняться, що на стіну бих ліз…

І все ж додержав Олекса у карності ватагу аж до Живного понеділка. А у понеділок устали всі рано, вислухали наказ. Властиво, се було розподілення зарані: Баюрак іде до Дори, до свого батька, і бере з собою трьох волохів, обіцяючи їм гарну гостину; Олекса з Павлом і Михайлом ідуть насамперед до Стогу, куди має Головач привести нових хлопців. Там вибереться кращих, дано буде їм інструкції, а потім Павло собі йде до матері (се він так казав, що до матері, а сам думав про Путилів), а Олекса з Михайлом до Ясеня.

За тиждень по Великодню мали всі зійтися в Криворівні й шукати один одного. Бо там було де зупинитися. Брати Федір та Тимко Хазюки — це такі, що дивним дивом ще сидять дома, коли їм би давно опришкувата. Гєлета, Мечівник, Процюк Василь — то все свої люди.

На тім і стало. Обережно вибралися із своєї криївки. Добре приховали вхід до щілини, вкрили: може, ще здасться.

Весело було йти після довгої зимової бездіяльності й хатньої задухи. Хотілося бігти — щоб розправити мускули ніг; хотілося кричати — щоб розправити легені; хотілося боротись — щоб почути силочку в усіх суставочках; хотілося… та мало чого хіба хотілося хлопцям…

Ще таки добра зима була на полонинах, де–не–де зійшов сніг і жовто бурилися плями торішньої трави. Орфенюк збіжить на таку тверду, без снігового покриву, пляму й потанцює на ній, сам собі підсвистуючи. Він наймолодший і найживіший.

Стрибають гуцули з каменя на камінь, як сарни; Михайло скаче, як ведмідь. Він уже виглядає майже як гуцул: з одежі нічого не зосталося степового, вбрав гачі, кептар, сардак. Тільки шапку носив іще козацьку, смушеву. Але не міг після кованих чобіт звикнути до гуцульських постолів, не міг вивчити тої гуцульської ходи, що як іде горами гуцул, то аж наче й землі не торкається.

А Довбуш невтомний. Призбиралося силочки, весна трохи розсіяла сумніви, бо в повітрі пахло трин–травою, і все здавалося одолимим.

— Ой га! Зберу хлопців п'єдесєк, та й шо ми хто зробит? Най і сам коронний іде — будемо вигіти, хто подужає — ци лєцке восько, ци гуцульський топір.

І ще, і ще наддає бистроти ході. Ледве встигає за ним Орфенюк, далеко одстав Михайло.

XX