Довбуш

Олекса має думку, аби хлопці не розходилися на зимівлю, бо тоді їх і не збереш весною. Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці — і наказ Довбуша замінюється порадою:

— Я бих радив триматиси купи.

— А маєш таке місце, де би було безпечно?

— Маю.

— А шо їсти маєш?

— Маю…

Як торговий договір неначе. Нудно Олексі.

Побалакали, побалакали язиками — от аби блямкати — і рішили зимувати разом.

— Лиш чюй, — каже Олекса твердо. — Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хаті нікуда. Чюли–сте? Зима — то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.

Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.

Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям–провініціалам пишний свій маєток.

— Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.

Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти — се облегшувало варту.

Застукотіли сокири — то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.

— Хоч раз визимуємо си по–панцьки.

Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п'ятдесят овець.

— Ци не ватагувати ще хоче наш отаман?

Довбуш посміхнувся. Кивав на Федора.

— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє до Регника гроші? Там було п'єдесєк мар'яшів — то він ще й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п'єдесєк овец. Мемо бити онна за онну та й тот їсти.

— А до того?

— А до того — дав–сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила та й іду д'хаті й вінесу суда.

— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.

— Буде й тая, — посміхнувся Олекса.

Хата, кошара — все готове. Олекса заставив одного волоха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.

Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися — хто ж тепер на його місці у Регника.

Дивиться — хлопець із того ж таки села Будиш, Глодіан Івануш.

— Ов… Се ти?…

— Я! А се ти?

І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п'ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.

— Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалися.

Федір закликав товариша йти в опришки.

— Шо ти ту вигиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі — оден добрий рабунок — і ти вже багач.

Але Глодіан не хотів. Відмовлявся, що тепер осінь.

— Ци в опришки на зиму йдут? Най вже весною…

Двом волохам — Баюракові й Михайлові — Довбуш велів гнати овець, наказуючи надзвичайну обережність.

— Тимунь посилаю вас багато, абе–стеси сокотили. Оден ме гнати, а трох тримати варту. Вперід, особливо вперід по–глєдайте. Бо то бирш не будемо віходити з тої хати, то абесте не привели кого туда.

Сам із Крицєковим і Орфенюком подався до Ясеня.

Єлена вже справилася. Купив іще Олекса в корчмі бочівок горілки, усе на коні й вирядив до хати з Крицєковим і Павлом.

— Сокотітси. Помнєтайте, що раз, оден раз у чім сі проступите — пропали й ви, й ми всі. Оден хтось за вами назорит — і вже кінець.

Хлопці прирікали, що будуть обережні. І сам Олекса подався до Косова.

Неудача була. Головчак сам вихопився тоді й служив далі у Косові. Але все ж до вербування хлопців він одинокий, і тому Олекса хоче поручити йому новий весняний набор. Головчак почухався, але згодився, бо як–не–як мав одразу на руки порядну суму.

Місцем збору призначив Олекса таки Стіг.

— То найдогідніше місце. Єк ви так допустили, би на вас там напали — не можу порозуміти.

— Та єк? Мене не було, а хлопці нові…

— Не лише нові, там були й старі.

— А шо з того, шо були? Оден каже — про мене, другий каже — про мене. Та й на місце, бо місце справді — крашшого на всі гори нема.

— Тож не дуфайте на саме місце, а ставте варту. Я так: шо Пшелуський був на Стозі, то бирше не піде, ме думати, шо ми вважаємо то місце за спаскуджене.

На тому й стало.

Приїхавши до хати на Джерджі, Олекса застав новини: Крицєкова поховали.

— Єк?… Шо?…

Оповідали не цілком вірогідні речі, але оповідали всі одноголосно і однаково. Виходило, ніби Крицєків сам застрілився…

Зосталося в Олекси всього шестеро леґінів — і з ними ото засів ватажко на довгу, темну, самітну зиму.

XVIII

Порівнявши теперішню зимівлю у гурті із звичайним перебуванням у землянці, коли ото вириє собі десь чоловік яму й сидить там майже безвихідно, то таки було добре. Особливо напочатку, коли ще було стадо овець у п'ятдесят голів. Хлопці залюбки його пасли — то ж була одвічно улюблена робота. Готували сіно на зиму, рвучи траву руками або зрізаючи ножем.