Довбуш

Взагалі весь час проходив у роботі: той пасе, той доїть, той сіно збирає, той їсти готує, той дрова на запас тягає, той на варті стоїть удень, а той вночі. Усім є діло, й днина проходить непомітно.

А ввечері сідають при вогні — й починаються безконечні оповідання, спів, музика.

Михайло дивувався, що у гуцулів усі майже пісні на один голос, і затягав своїх, степових. Широтою віяло від тих тягучих звуків, сумом безмежним народу, що віддав за свободу свою стільки, як ніхто, і все ж тої свободи не має.

А опришки слухають тих журних переливів і зітхають. І не похоже це на їхню скучну коломийську, але йке ж то вно файне… Вивчив Михайло скрипаля–волоха грати козачків і показував хлопцям, як запорожці танцюють. Після одноманітного гуцульського танцю повний життя, рухів і жестів запорозький козак здавався феєрією блискучою. А як іще візьме Михайло дві шаблі в руки, а в зуби кинджал та як почне, танцюючи, кресати шаблю об шаблю, а потім обома шаблями об кинджал, то аж іскри сиплються — ото є на що подивитися…

А потім оповідав про свій край. З тугою згадував своє село, зруйноване поляками, чарувався красою степів. Тільки тут, на сім пункті, ніяк не міг порозумітися з гірняками — поняття краси природи у них були різні.

— Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш — усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють…

«Здорова будь! — тихо прошепоче легкодух і жартун. — Як ся маєш? Все стоїш на однім місці та журишся. Кинь журбу — нінащо вона не потрібна. Будь, як я. Носись над травами, заглянь у ярок степовий, у балку зарослу, закудлать вовну на жирному хребті барана, зірви бриля у пастуха коло отари. А схочеться напитись — війни понад самітною криницею степовою, що зродила таку ж самітну одним–однісінь–ку вербу».

А могила зашелестить пожовклою травою й тихо–тихесенько відповість:

«Ох, братику… Якби ти жив стільки, як я, якби ти бачив стільки, як я, — відхотілося би тобі і сміхів, і жарту… Нас тут триста, як шкло, товариства лягло… єх, братику…»

І затремтіла трава на могилі, струсонули сльози–роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю.

«Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ше? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів'яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір'я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!»

І зірвавсь — полетів, сумувать не схотів.

…З–за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…

Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов'язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.

— Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так захочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить — а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…»

— І ото у вас усе рівнина?

— Усе рівнина. І день ідеш — степ, і два ідеш — степ, і три…

— Я бих умер.

— От тобі й маєш. Чого?…

— Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?… Таже в нас вийдеш на кечіру — кіко оком сєгнеш — усе гори… Мрєчі по них хогє… овечки–белечки писані ботеї… Маржина пасетси… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…

Так і не могли ніколи погодитися.

Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило леґінів.

Коли Михайло сказав якось, що на Вкраїні до гайдамацьких загонів пристає часом і шляхта — се викликало щире здивування.

— Єк? Пани ніби?

— Та які там пани! Дрібна шляхта, чиншова. Ще такі гайдамаки з них виходили, що ну!

— У нас такого і не видано, і не чювано.

Зате коли траплялося щось аналогічне — невимовно раділи. От, скажім, оповідає Михайло, як село підтримує гайдамаків.

— Ідемо, потомилися. Село. Слава тобі Господи! Заходимо у першу ж хату — дайте харчів. «Беріть». Ніколи не сказав ніхто, що нема або як. Надають і борошна, і пшона, і риби сушеної. А часом і сам війт іде по хатах збирати харчі для нас.

— І у нас так бувало, — радісно підхоплюють опришки.

— І таке бувало, що підходимо до села, а звідти вже несуть і їсти, й пити, чого тобі завгодно. Потім іще просять у село на могорич.

— Коли поблизу є польське військо — неодмінно дадуть знати. Неодмінно. Раз ми переховалися від ляхів серед села, прямо–таки серед села. Болото там було й заросло очеретом — так ми туди. Кругом нас ляхи бігають, шукають, питають, куди ми пішли. «Он, — кажуть, — у ліс пішли, а де далі — ми не знаємо».

— І у нас так. Люде приховуют, ади.

— О, без села ми б нічого не зробили. Село тільки нас і держало, не дивлячись на те, що регіментар розіслав універсала до всіх міст, містечок і сіл, лякаючи смертю та руїною всіх, хто помагатиме гайдамакам.

Олекса розреготався: