Доктор Фаустус

— Але ж і народність — кінцевий результат,— нагадав хтось інший, Губмаєр чи Шапелер, я вже добре не пам'ятаю.— Ми як теологи не можемо вбачати в народі щось вічне. Здатність захоплюватись — дуже гарна риса, і потреба в щось вірити — для молоді цілком природне почуття, та це й велика спокуса, і ми повинні дуже пильно приглядатися до субстанції нових поєднань, які сьогодні, коли лібералізм відмирає, напрошуються нам на кожному кроці: чи в тій субстанції є щось справжнє і чи об'єкт, що здійснює ці поєднання, також має в собі щось реальне, чи, може, він тільки чийсь продукт, скажімо, структурної романтики, яка творить ідеологічні об'єкти номіналістським, щоб не сказати фіктивним шляхом. Я думаю, вірніше, побоююсь, що ця обожнювана народність, ця утопічно вибудувана в уяві держава і є такими номіналістськими поєднаннями, і проголошувати їх, наприклад, проголошувати ідею Німеччини означає проголошувати непоєднальне, бо воно не має нічого спільного з субстанцією особистого і якісного в часі. Про це взагалі й мови немає, і якщо хтось каже «Німеччина!» й заявляє, що ця назва пов'язана з ним, то йому не треба нічого доводити, бо ніхто його не спитає— навіть він сам не спитає себе,— скільки ж, власне, німецької сутності він втілює в особистому, тобто якісному значенні і наскільки він придатний служити утвердженню німецької форми життя у світі. Ось що я зву номіналізмом, чи, краще сказати, фетишизацією назви, а це, на мою думку, ідеологічне ідолопоклонство.

— Добре, Губмаєре,— озвався Дойчлін,— усе, що ти кажеш,— цілковита правда, і, звичайно, я визнаю, що ти своєю критикою ближче підвів нас до проблеми. Я заперечував Матеусові Арцту, бо мене не влаштовує панування принципу корисності в економічному просторі; але я цілком згоден із ним, що теономічна концепція як така, тобто релігійна взагалі, має в собі щось формалістське й безпредметне, яке потребує, щоб його наповнили емпірично-земним, чи застосували на практиці, чи підтвердили ділом реального послуху Богові. Арцт вибрав для цього соціалізм, а Карл Тойтлебен — народність. Ось дві концепції, між якими нам доводиться вибирати. Я не згоден, що ми маємо надмір ідеологій, відколи ніякий дурень не клює вже на волелюбні фрази. Насправді є тільки ці дві можливості релігійного послуху й перетворення в життя релігійних ідеалів: соціальна й національна. Та лихо в тому, що обидві вони викликають сумніви й побоювання, особливо перша. Про повсюдну номіналістську беззмістовність ідеї народності, позбавленої субстанції особистого, дуже влучно сказав Губмаєр, до цього, для узагальнення, треба було б тільки додати, що ми не стаємо на бік об'єктивації, хоч їй властиво підносити життя, оскільки вона не має ніякого значення для формування особистості й буває тільки в урочистих випадках, до яких я зараховую навіть фанатичне принесення себе в жертву. Для справжньої жертовності потрібна стабільна цінність і тривала якість обох: справи, для якої складають жертву, і самої жертви... Але траплялися випадки, коли субстанція особистого, скажімо, німецької сутності, була дуже велика й мимоволі об'єктивізувалась як жертовність, тим часом як визнання концепції народності не тільки не існувало, а й її запекло відкидали, тож трагізм жертовності саме й полягав у суперечності між дійсністю й визнанням... Та годі на сьогодні розмов про національну концепцію. А що стосується соціальної, то з нею не все просто: навіть якщо в економічному просторі все буде якнайкраще відрегульоване, питання про наповнення буття змістом і про гідний спосіб життя так само лишиться відкритим, як і тепер. Даймо, що на землі одного дня буде організоване загальне управління економікою і досягнута цілковита перемога колективізму,— добре, внаслідок цього зникне відносна непевність людського буття, яка все ще існує за капіталістичної системи з її соціальними катастрофами, тобто зникне остання згадка про загрозу людському життю, а разом із нею і вся духовна проблематика. Постає питання, для чого ж тоді жити?..

— То ти хотів би зберегти капіталістичну систему, Дойчліне, щоб не зникла згадка про загрозу людському життю? — спитав Арцт.

— Ні, Арцте, цього я не хотів би,— сердито відповів Дойчлін.— Має ж людина право нагадати про трагічні антиномії, яких повно в нашому житті.

— Про них не треба нагадувати,— зітхнув Дунгерсгайм.— їх така сила, що релігійна людина мимоволі питає себе, чи всемилостивий Господь справді створив світ сам, чи з кимось у спілці, не хочу казати з ким.

— Хотів би я знати,— озвався фон Тойтлебен,— чи молодь інших країн теж лежить отак на соломі й мордує себе проблемами й антиноміями.

— Навряд,— зневажливо сказав Дойчлін.— У них усіх з духовними проблемами набагато простіше й спокійніше.

— За винятком російської революційної молоді,— зауважив Арцт.— У них там, якщо я не помиляюся, точаться безперервні суперечки, сповнені величезного діалектичного напруження.

— У росіян є глибина, але немає форми,— сентенційно мовив Дойчлін.— У західної молоді є форма, але немає глибини. Тільки ми, німці, маємо і те, й те.