Доктор Фаустус

— Ні, ти зовсім не те кажеш,— заперечив Дойчлін.— Молодість у найвищому розумінні цього слова не має нічого спільного з політичною історією, взагалі з історією. Вона — метафізичний дарунок, щось істотне саме собою, цілісна структура, призначення. Хіба ти ніколи не чув про німецьке становлення, німецьку любов до мандрів, нескінченне перебування в дорозі німецької сутності? Німець, коли хочеш,— вічний студент серед народів, вічний шукач...

— А його революції — студентські гулянки світової історії,— коротко засміявшись, докинув Адріан.

— Дуже дотепно, Леверкюне. Але все-таки мене дивує, що твій протестантизм дозволяє тобі бути таким дотепним. У крайньому випадку можна було і з більшою повагою поставитись до того, що я називаю молодістю. Бути молодим означає бути первісним, означає стояти близько біля джерел життя, означає мати силу підвестися і скинути кайдани цивілізації, що давно пережила себе, зважитись на те, на що в інших не вистачає відваги, а саме: повернутися до витоків, до основ. Відвага молодості — це дух того, що зветься «помри й повстань наново», знання про смерть і нове народження.

— А хіба все це таке німецьке? — спитав Адріан.— Hoве народження називалося колись rinascimento й відбувалося в Італії. А «назад до природи» вперше проголошено по-французькому.

— Перше було оновленням культури, а друге — сентиментальною пастораллю,— заперечив Дойчлін.

— Із пасторалі,— вперто сказав Адріан,— вийшла французька революція, а Лютерова реформація була тільки відгалуженням, етичними манівцями Ренесансу, застосуванням його ідей у царині релігії.

— У царині релігії, отож-бо й воно. А релігія — це зовсім не те, що археологічне оновлення чи суспільний переворот. Релігійність — це, можливо, сама молодість, безпосередність, мужність і глибина життя кожної окремої людини, воля і здатність у всій повняві спізнати й на собі відчути природність і демонізм буття, яким воно знов відкрилося нашій свідомості завдяки К'єркегорові120.

— То ти вважаєш, що релігійністю обдаровані тільки німці? — спитав Адріан.

— У тому значенні, якого я їй надав, у значенні духовної молодості, спонтанності, віри в життя, Дюрерового вершника поряд зі смертю й дияволом121 — безумовно.

— А Франція, країна соборів, короля якої звали найхристияннішим і яка дала світові таких теологів, як Боссюе122, як Паскаль123?

— То було давно. Історія вже не одне сторіччя тому обрала Францію провісницею антихристиянства в Європі. В Німеччини місія цілком протилежна, ти мав би це відчувати і знати, Леверкюне, якби ти не був саме Адріаном Леверкюном, тобто надто холодним, щоб бути молодим і надто розумним, щоб бути релігійним. З таким розумом можна далеко піти в церкві, але не в релігії.

— Красно дякую, Дойчліне,— засміявся Адріан.— Як наші предки в давнину, сказав би Еренфрід Кумпф, не прикидаючись святенником, ти мені добре врізав. Мені здається, що я й у церкві не піду далеко, але звичайно ж, без неї я не став би теологом. Тільки найобдарованіші з вас, я добре знаю, ті, що читали К'єркегора, правду, й етичну правду також, цілком переносять у сферу суб'єктивного і з огидою відкидають поняття пастви. Але я не можу пристати до вашого радикалізму — який, до речі, довго напевне не протриває, бо таке дозволене тільки студентам,— до вашого к'єркегорівського відокремлення церкви від релігії. В церкві, навіть у теперішній, просякнутій світським, буржуазним духом, я вбачаю твердиню ладу, інституцію, що об'єктивно дисциплінує, утримує в певному річищі релігійне життя, не дає йому вийти з берегів. Без церкви воно дійшло б до суб'єктивістського здичавіння, обернулося б у прикритий ім'ям Бога хаос, у світ зловісних, фантастичних химер, у безкрає море демонії. Розмежовувати церкву й релігію означає не розмежовувати церковного життя і божевілля...

— Oro! Слухайте, що він каже! — вигукнуло кілька голосів.