Доктор Фаустус

В Галле-на-Заале теологічні й філолого-педагогічні традиції міцно переплелися, насамперед у величній постаті Августа Германа Франке87, так би мовити, святого заступника міста — його пієтистського просвітника, що наприкінці сімнадцятого сторіччя, отже невдовзі після відкриття університету, заснував там славетні «Заклади Франке», себто школи й сирітські будинки, таким чином поєднавши у своїй особі і своїй діяльності благочестя з гуманітарно-лінгвістичними зацікавленнями. А хіба Канштайнірське біблійне товариство88, перший авторитет під час перегляду Лютерової праці, не було поєднанням релігійної і текстологічної думки? Крім того, в Галле тоді викладав видатний латиніст Генріх Озіандер, якого я дуже хотів послухати, а ще й Адріан сказав мені, що в курсі лекцій з історії церкви професора Ганса Кегеля, доктора теології і доктора історичних наук, є сила-силенна загальноісторичного матеріалу, теж корисного мені, бо я вважав історію найпотрібнішою допоміжною дисципліною для філолога.

Отже, я мав вагомі наукові підстави, щоб після двох семестрів у Гісені й двох у Ієні пригорнутися до грудей alma mater Hallensis*; до речі, цей університет у моїй уяві мав ще й ту перевагу, що був тотожний з університетом у Віттенберзі89, бо, вдруге відкрившись після наполеонівських війн, злився з ним в один. Леверкюн уже півроку був там студентом, коли я причалив туди, і не буду, звичайно, заперечувати, що неабиякою, коли не основною причиною мого переходу була присутність його в тому місті. Незабаром після свого вступу в університет він навіть запропонував мені приїхати до нього в Галле, мабуть, почуваючи себе там самітним і безпорадним, і хоч минуло ще кілька місяців, поки я зміг нарешті відгукнутися на його заклик, внутрішньо я зразу ж був готовий приїхати до нього, може, і без його запрошення. Мабуть, саме моє бажання бути біля Адріана, спостерігати за його життям, успіхами, за тим, як розвиваються його здібності у вільній академічній атмосфері, бажання щодня спілкуватися з ним, оберігати його і не спускати з ока могло привести мене в Галле. А до нього додалися, як я вже казав, і практично-навчальні міркування.

* Галленської рідної матері (латин.)

Звичайно ж, ті два студентські роки, що я провів зі своїм приятелем у Галле з перервами на канікули, під час яких ми їздили в Кайзерсашерн або на хутір його батьків, можна відтворити на цих сторінках тільки скупо й неповно, як і його шкільні роки. Чи то був щасливий час? Так, бо то були основні роки тієї життєвої пори, коли наші прагнення ще нічим не обмежені, коли ми сприймаємо все навколо свіжими почуттями, наповнюємо комори знань і вражень,— та ще й проведені поруч із товаришем дитинства, якого я любив. Скажу навіть більше: його буття, становлення, його доля цікавили мене більше, ніж мої власні. У мене все було просте, мені не доводилось багато розмірковувати про своє майбутнє, я знав його наперед і мав лише пильною працею закласти його підвалини. Адріанове ж майбутнє було вище, ніж моє, в певному розумінні його було важче уявити собі, а оскільки я не вельми турбувався про свою власну кар'єру, то завжди мав удосталь часу й душевної сили на роздуми про нього; і коли я не зразу зважуюся прикласти до тих років сумнівний епітет «щасливі», то тільки тому, що, живучи разом із ним, я виявився дужче втягнутим у сферу його студій, ніж він у сферу моїх, а також тому, що мені не подобалося тамтешнє просякнуте теологією повітря, я задихався в ньому, був ніби в чужій стихії. В Галле, де духовна атмосфера вже не одне сторіччя була насичена релігійними контроверзами, тобто церковними суперечками й сварками, що завжди шкодили гуманістичній освіті, я почував себе майже так, як один із моїх наукових предків Кротус Рубіанус: він 1530 року був каноніком у Галле, і Лютер називав його не інакше як «епікурієць Кріт» або й «доктор Кріт, лизоблюд кардинала Майнцського». Висловлювався він ще й так: «Бісова свиня, папа римський», і взагалі був настільки ж нестерпним грубіяном, наскільки й великою людиною. Я завжди, хоч і з нечистим сумлінням, симпатизував таким інтелектам, породженим Реформацією, як Кротус, бо їм вона здавалася втручанням суб'єктивної сваволі в об'єктивні правила й статути церкви. До того ж як людина високо освічена він любив мирно розв'язувати суперечки, був схильний до розумних поступок, не заперечував проти дозволу на причастя в двох відмінах90 — правда, саме за це потім опинився в скрутному становищі, бо його зверхник, архієпископ Альбрехт91, суворо покарав винних за таке порушення обряду причастя, яке трапилося в Галле.