Доктор Фаустус

Кречмар розповідав нам моторошну історію, з якої перед нашими очима постала страшна, незабутня картина того тяжкого герцю і, як живий, вималювався образ рокованого на священні муки творця. Це було серед літа 1819 року, тоді, коли Бетховен, працюючи над месою в домі гончара у Медлінгу, впадав у відчай від того, що кожна частина виходила багато більша, ніж гадалося, тож він ніяк не міг укластися в термін — закінчити твір до березня наступного року, коли ерцгерцога Рудольфа48 мали висвячувати на єпископа Ольмюцького. Двоє приятелів і учнів маестро надвечір навідалися до нього і, тільки-но зайшовши в дім, почули страхітливу новину: вранці втекла його кухарка й покоївка, бо вночі, годині о першій, відбулася дика сцена, що сполохала всіх. Маестро цілий вечір і ще й уночі працював над «Credo», «Credo» з фугою і не згадав про вечерю, що стояла на плиті. Дівчата, що даремно чекали на нього в кухні, врешті не витримали й поснули. Коли майстер між дванадцятою і першою годиною зголоднів і гукнув, щоб йому несли вечерю, то побачив, що дівчата сплять, а їжа пересохла і пригоріла. Він розлютився й закричав на весь будинок, не думаючи про те, що збудить усіх, бо сам себе не чув. «Невже ви не могли не поспати годину разом зі мною?» — не переставав гриміти він. Насправді ж минуло годин п'ять чи й шість, і ображені дівчата рано-вранці пішли з дому, кинувши напризволяще шаленого господаря, що від учорашнього обіду взагалі нічого не їв. Він сидів у своїй кімнаті і працював над «Credo», «Credo» з фугою,— учні чули крізь зачинені двері, як він працював. Глухий співав, вив, тупав ногами, мордуючись над тим «Credo»,— слухати його було так страшно, що в них кров холола в жилах. Та коли вони, схвильовані до глибини душі, хотіли піти собі, двері враз відчинилися і в них, наче в рамі, з'явився Бетховен. Але який він мав вигляд? Жахливий! Одяг розхристаний, обличчя таке виснажене, що на нього страшно було дивитися, погляд нестямний і відсутній,— здавалося, маестро щойно вийшов зі смертельної битви з усіма ворожими духами контрапункту. Він втупив у них очі, якими немов слухав світ замість оглухлих вух, і замурмотів щось незрозуміле, тоді почав жалісливим голосом нарікати на нелад у домі — мовляв, усі розбіглися й лишили його голодувати. Учні намагалися заспокоїти його, один поправив йому одяг, другий побіг у ресторацію по готовий обід... Меса була закінчена аж через три роки.

Ми не знали її і оце вперше почули про неї. Та хто не погодиться, що про велике, хай і не відоме тобі, повчально навіть слухати? Правда, це значною мірою залежить від того, як про нього говорять. Коли ми йшли з лекції Венделя Кречмара додому, нам здавалося, що ми прослухали там месу,— цій ілюзії немало сприяв і образ невиспаного, зголоднілого маестро в рамі дверей, який він навіяв нам.

Ось що розповів Кречмар про «Бетховена й фугу», і справді, після неї нам було про що поговорити дорогою додому, а також було про що помовчати. В головах у нас снувалися тихі, невиразні думки про те нове, незнайоме, велике, що осіло у наших душах з його мовою — то швидкою і квапливою, то страхітливо захряслою на якомусь звукові. Я сказав «у наших душах», але, звичайно, мав на увазі тільки Адріанову. Що чув і сприймав я, не має ніякого значення. Як з'ясувалося з розмови дорогою додому і наступного дня на шкільному подвір'ї, найдужче його вразила різниця між епохами культу й культури, проведена Кречмаром, а також його зауваження про те, що перехід мистецтва в царину світських тем, відокремлення його від служби Божої мало тільки поверховий, епізодичний характер. Видно, Адріана захопила думка, яку лектор не висловив, але запалив у ньому, а саме: що відокремлення мистецтва від літургійного цілого, його звільнення і піднесення до самітно-особистого, до культурної мети в собі обтяжило його ні з чим не пов'язаною врочистістю, абсолютною поважністю, пафосом страждання, який уособлювала в собі страшна поява Бетховена в рамі дверей і який не повинен стати вічною долею мистецтва, його постійним духовним станом. І це слова юнака, учня сьомого класу гімназії! Ще майже без реального, практичного досвіду в галузі мистецтва, він фантазував у порожнечі й по-дорослому мудро говорив про те, що в майбутньому його роль, певне, стане меншою, ніж тепер, скромнішою і щасливішою в служінні якійсь вищій інституції, не конче, як колись, церкві. Але думку про те, що ідея культури — історично минуле явище, що вона може розчинитися в чомусь іншому, що майбутнє не обов'язково належатиме їй, він безперечно вивів з Кречмарової лекції.

— Але ж альтернатива культури — варварство,— зауважив я.

— Пробач,— сказав він,— варварство лишається протилежністю культури тільки в системі поглядів, які вона сама ж витворила. Поза цією системою протилежністю її може бути щось цілком інше або такої протилежності й зовсім не буде.

— Santa Maria!* — вигукнув я, наслідуючи Луку Чімабуе, й перехрестився.

* Матінко Божа (іт.).

Адріан коротко засміявся.

Іншого разу він висловив таку думку: