Доктор Фаустус

— Ціла низка трелів! — кричав він.— Фіоритури й каденції! Чуєте цю залишену в усіх варіантах умовність? Ось... уже не мова... очищається від риторики... а риторика... від видимості... своєї суб'єктивної... сили... Видимість... мистецтва... відкинуто... Зрештою... мистецтво завжди відкидає... видимість мистецтва. Дім-да-да! Прошу, послухайте, як тут... мелодію пересилює тягар фуги44... акордів! Вона робиться статичною, монотонною... двоє ре, троє ре одне за одним... це все через акорди... Дім-да-да! Прошу, зверніть увагу, що тут відбувається...

Слухати водночас його крик і таку складну музику було надзвичайно важко. Ми сиділи напружені, подавшись уперед і затиснувши руки між коліньми, й дивилися то на його пальці, то на уста. Для цієї частини характерна велика відстань від баса до дисканта, від правої руки до лівої, і настає мить, виняткова ситуація, коли здається, що бідний мотив, самітний, покинутий, ширяє в повітрі над запаморочливо глибокою прірвою,— така велична мить, що аж захоплює, а назирці за нею йде боязка самозневага, тихий переляк: невже таке могло статися? Та до кінця стається ще багато чого. А вже перед самим кінцем, у той час коли цей кінець надходить, крізь суцільну затятість, упертість, одержимість і екзальтованість цілком несподівано проступає щось зворушливо лагідне й добре. Мотив, що всього спізнав на своєму шляху, тепер прощається і сам стає прощанням, прощальним покликом і помахом; з ним, із цим коротким ре-соль-соль, відбувається невеличка зміна — воно мелодійно ледь розширюється. Після початкового до перед ре воно долучає до себе до-дієз, тож тепер довелося б уже скандувати не «синь не-бес» чи «жов-тий луг», а «о, ти синь не-бес», «мок-рий жов-тий луг», «друже, про-ща-вай»; ніяка дія в світі так не зачіпає за душу, не втішає, не сповнює серце такою тугою і примиренням, як це до-дієз. Воно немов пронизаний болісним почуттям втрати доторк до коханого волосся, коханих щік, тихий, глибокий, останній погляд у чиїсь очі. Воно наділяє цю страхітливо перевантажену композицію почуттями, які роблять її безмежно людяною, ніжно прихиляє її слухачеві до серця для прощання, прощання навіки, такого розпачливого, що на очі в нього набігають сльози: «хай мине твій біль», «в нашім серці Бог», «все було лиш сном», «пам'ятай мене». Потім воно уривається. Швидкі, різкі тріолі спішать до випадкової заключної фрази, якою могла б закінчитися й будь-яка інша п'єса.

Після цього Кречмар уже не пішов від піаніно до кафедри. Він обернувся до нас на своєму вертючому стільці і, так само, як і ми, подавшись уперед і затиснувши руки між коліньми, кількома словами закінчив лекцію про те, чому Бетховен в опусі 111 не написав третьої частини. Нам було досить, сказав він, почути сонату, щоб і самим уже відповісти на це запитання. Третю частину? Новий початок після такого прощання? Нова зустріч після такої розлуки? Неможливо! Вийшло так, що соната в цій величезній другій частині дійшла до кінця, до вічної розлуки. І коли він каже «соната», то має на увазі не тільки цю сонату в до-мінор, а сонату взагалі, як жанр, як традиційну музичну форму: вона перестала тут існувати, її доведено до кінця. Вона виконала своє призначення, досягла мети і далі шляху немає, піднявшись до вершини, вона розчиняється, прощається навіки. Прощальний помах мотиву ре-соль-соль, мелодійно потішений до-дієзом,— це прощання і в такому розумінні, прощання з сонатою, величне, як і самий твір.

На цьому слові Кречмар пішов, і ми провели його рідкими, але тривалими оплесками. Потім пішли й ми, задумливі, обтяжені новими знаннями. Більшість із нас, як звичайно буває, беручи пальто й капелюха і виходячи з приміщення, наспівували те, що закарбував у нашій пам'яті цей вечір,— мотив, який стає темою другої частини, в його первісному вигляді і в набутому у хвилину прощання, і ще довго з віддалених вуличок, по яких розійшлися слухачі, по-нічному тихих вуличок маленького міста лунко докочувалось: «про-ща-вай!», «дру-же, про-ща-вай!», «в на-шім сер-ці Бог».

Це не востаннє ми слухали розповідь нашого заникуватого лектора про Бетховена. Невдовзі він знов завів про нього мову,— цього разу лекція звалася «Бетховен і фуга». Я її також добре запам'ятав і ніби й тепер бачу перед очима оголошення про неї,— мені ще тоді подумалось, що люди не будуть душити одне одного, щоб попасти в залу Товариства громадсько-корисної діяльності. Але для нашого невеличкого гуртка й той вечір був дуже приємний і корисний.