Доктор Фаустус

У нього все «виявлялося», на всьому його треба було спіймати, заскочити, захопити зненацька, спопасти,— тоді він червонів, а тобі хотілося ляснути себе по лобі за те, що ти не помітив цього хтозна-коли. І просте, що він більше, ніж треба було для програми, заглиблювався в алгебру, для свого задоволення опанував таблицю логарифмів, сидів над рівняннями другого ступеня, ще як від цього ніхто не вимагав знаходити піднесене в ступінь невідоме, я також довідався випадково, і він спершу говорив про це дуже скупо, аж згодом я почув від нього наведені вище слова. Перед цим я зробив іще одне відкриття, щоб не сказати викриття, про яке вже згадував вище: довідався, що він самотужки потай вивчав клавіатуру, акордику, розу вітрів тональностей, квінтового кола32 і, не знаючи ані нот, ані розміщення пальців, використовував ці гармонійні знахідки для різних вправ з модуляції та для створення не дуже чітких мелодійних образів. Йому йшов п'ятнадцятий рік, коли я помітив це його захоплення. Якось після обіду, не заставши його в кімнаті, я пішов шукати його і знайшов біля невеличкої фісгармонії, що стояла на не дуже почесному місці в одній із прохідних кімнаток житлового поверху. Мабуть, із хвилину я стояв під дверима і слухав його. Тоді засоромився — наче тайкома підслухую,— зайшов і спитав, що він там робить, Адріан спустив міхи, зняв руки з клавішів і почервонів.

— Вся біда починається з дозвілля,— сказав він і засміявся.— Мені було нудно. А коли я дуже знуджуся, то часом іду сюди потарабанити. Про цю стару скриню забули, але вона ще добра, дарма що така упосліджена. Глянь, як цікаво,— тобто цікавого тут, звичайно, нічого немає, але якщо робиш це сам, та ще й уперше, бачиш, як воно все зв'язане між собою і рухається по колу, то здається справді цікавим.

Він узяв акорд, самі чорні клавіші, фа-дієз, ля-дієз, до-дієз, додав до них мі і цим викрив акорд, що здавався фа-дієз мажором; насправді це був сі-мажор, а саме, його п'ятий, чи домінантний, ступінь.

— Така співзвучність сама собою не має тональності,— сказав він.— Усе випливає із взаємозв'язку, а взаємозв'язок утворює коло.

Звук «ля», що, переносячи тональність із сі-мажора в мі-мажор, прагне до розв'язання в соль-дієзі, повів він далі. Так він через ля, ре і соль прийшов у до-мажор і в позначені знаками зниження тональності, показавши мені, як можна на кожному з дванадцяти звуків хроматичної гами створити свою мажорну або мінорну тональність.

— А втім, це давня історія,— мовив він.— Я вже хтозна-коли помітив це. Дивись, як можна зробити це ще краще! — І він заходився показувати мені модуляції між віддаленими тональностями, використовуючи так звану терцієву спорідненість33 і неаполітанську сексту34.

Він не знав, як називаються ці речі, але повторював:

— Взаємозв'язок — це все. І якщо ти хочеш знайти йому точнішу назву, то ось вона: двозначність.

На підтвердження цих слів він узяв на фісгармонії акордну послідовність у невизначеній тональності й показав мені, як така послідовність, коли з неї випустити звук фа, що в соль-мажорі став би фа-дієзом, буде коливатися між до-мажором та соль-мажором і як, коли випустити сі, що у фа-мажорі понижчало б до сі-бемоля, на слух не можна визначити, чи то вийшов до-мажор, чи фа-мажор.

— Знаєш, що я думаю? — сказав він.— Що в музиці двозначність введена в систему. Візьми той чи той тон. Можна зрозуміти його так, а можна й інакше, знизу він здається підвищеним, а зверху зниженим, і якщо ти не в тім'я битий, то можеш скористатися цією двозначністю.

Одне слово, виявилося, що в принципі він уже осягнув енгармонійні заміни35 і знав кілька способів, якими їх можна було використовувати для модуляцій.

Чому ж я був не тільки здивований, а схвильований і навіть трохи зляканий? Щоки в нього палали, чого ніколи не бувало, як він готував уроки, навіть з алгебри.

Я, правда, попросив його ще трохи поімпровізувати, та мені аж наче полегшало, коли він відмовився, сказавши:

— Ет, це дурне!

Що то було за полегшення? Воно було для мене самого свідченням того, що я пишався Адріановою байдужістю до всього й що після його «Глянь, як цікаво» та байдужість стала тільки маскою. Я відчув зародження пристрасті — Адріанової пристрасті! Може, мені треба було радіти? Натомість я ніби засоромився і злякався.

Тепер я знав: він робив свої вправи на фісгармонії, коли гадав, що його ніхто не бачить, а оскільки вона стояла на очах, це не могло довго лишатися таємницею. Якось увечері дядько сказав йому:

— Ну, небоже, те, що я сьогодні чув від тебе, свідчить, що це твої не перші вправи.

— Про що це ви, дядьку Ніко?

— Не прикидайся дурником! Ти взявся до музики.

— Що за вислів!

— Так кажуть ще й про гірше бренькання. Твій перехід від фа-мажора до ля-мажора був досить спритний. Тобі це подобається?

— Ох, дядьку!

— Видно, подобається. Я тобі ось що скажу. Ми перетягнемо це старе одоробло до тебе в кімнату, на нього однаково ніхто навіть не дивиться. Хай буде під рукою, коли тобі захочеться пограти.

— Ви дуже добрі, дядьку, та далебі справа не варта заходу.