Доктор Фаустус

Зрештою, ще довго ніхто навіть гадки не мав якось пов'язувати малого Адріана з музикою. Думка про те, що йому судилося бути вченим, твердо засіла у всіх у голові, і її весь час зміцнювали його блискучі успіхи в гімназії, де він був першим учнем; лише з сьомого класу, коли йому минув п'ятнадцятий рік, оцінки в нього трохи погіршали через мігрені, що почали допікати йому й заважали готувати уроки. І все-таки він легко опановував шкільну програму — слово «опановував» тут не дуже доречне, бо Адріанові не треба було ніяких зусиль, щоб засвоїти її, і коли досягнення в навчанні не здобули йому ніжної любові вчителів,— що вчителі його не вельми любили, я сам не раз бачив, у їхньому ставленні до Адріана помітна була швидше якась роздратованість, навіть бажання провалити його,— то не тому, що вони вважали його чваньком; але ні, таки вважали, хоч і не видно було, щоб Адріан дуже пишався своїми успіхами, навпаки, надто мало пишався ними, та саме в цьому й полягала його зарозумілість: в очах учителів він гордував тим, що так легко вкладалося йому в голову, тобто учбовим матеріалом, різними дисциплінами, викладання яких було їхньою честю і хлібом щоденним, тому їх, звичайно, не надто тішив винятково здібний учень, що байдуже ковтав ті знання.

Що стосується моєї особи, то в мене з ними були набагато тепліші стосунки,— і не дивно, бо я невдовзі мав стати їхнім колегою і вже цілком поважно заявив про це. Я також мав право вважати себе за доброго учня, але міг ним стати і став тільки завдяки відданій любові до учбових предметів, особливо до давніх мов і до класичних поетів та істориків стародавніх часів,— ця любов спонукала мене до праці, змушувала напружувати свою силу; а тим часом Адріан ніколи не приховував, навіть відверто показував мені і, як я справедливо побоювався, вчителям також, що він цілком байдужий до гімназійного курсу і вважає його, так би мовити, чимось другорядним. Це мене часто лякало — не через його кар'єру, з такими здібностями завжди свого доб'єшся, мене тривожило інше: до чого ж він не байдужий, що для нього не другорядне? Я не бачив «головного», але його й справді не можна було побачити. В такі роки шкільне життя заміняє справжнє життя, та воно і є справжнє: шкільні зацікавлення замикають обрій, потрібний для створення цінностей, що на них, хоч які вони умовні, людина випробовує свою увагу і свої здібності. Але ті цінності можуть стати для людини пробним каменем лише тоді, як вона не бачитиме їхньої умовності. Віра в абсолютні цінності, завжди ілюзорні, здається мені необхідною умовою життя. А от здібності мого приятеля міряли по цінностях, у відносності яких він, здається, не сумнівався, тільки не ясно було, чому він вважав за можливе так легковажно їх трактувати. Поганих учнів є повно. Адріан же був своєрідним феноменом: поганим учнем в образі першого учня. Я кажу, що мене це лякало, але, з іншого боку, як це мені подобалось, яким здавалося привабливим, як поглиблювало мою відданість. Правда, до тієї відданості — не знаю, чи хто зрозуміє чому — домішувались крихта болю і безнадії.

Хочу сказати, що в іронічно-зневажливому ставленні Адріана до шкільних премудрощів і вимог був один виняток — його явна цікавість до дисципліни, в якій я не мав великих успіхів, а саме до математики. Моя власна слабкість у цьому предметі, яку врівноважували тільки радісні досягнення у філологічних дисциплінах, змусила мене зрозуміти, що прекрасні успіхи в певній галузі неодмінно пов'язані з любов'ю до предмета, і тому для мене була справжня втіха усвідомлювати, що хоч цій умові мій приятель теж підлягає. Адже математика як прикладна логіка, що, проте, перебуває у сфері високої, чистої абстракції, посідає своєрідне, посереднє місце між гуманітарними її природничими науками, і з Адріанового зауваження у розмові зі мною про втіху, яку вона дає йому, я зрозумів, що він сприймає це її посереднє становище як особливо високе, панівне, універсальне чи, за його ж таки висловом, «справжнє». Коли я почув від нього те слово, серце мені залила хвиля радості. То був якір, опора, виходить, недаремно я питав себе, що ж для нього «головне».

— Ти просто ледачишся полюбити її,— сказав він тоді мені.— Зрештою, нема нічого цікавішого, як спостерігати за порядковими співвідношеннями. Порядок — це все. «Що від Бога, те впорядковане». Послання до римлян31, тринадцять.

Він почервонів, а я витріщив на нього очі. Виявилося, що він релігійний.