Підозрюючи недобре, Натаніель спробував щось сказати, та язик його немовби пристав до піднебіння.
Незнайомець скочив просто до зали. То був юнак із божевільними темними очима, в чорних джинсах і чорній спортивній куртці; обличчя його було вимащене якимось темним кремом чи пастою. В руках він тримав яскраво—блакитну кулю завбільшки з великий грейпфрут. Куля пульсувала, в ній роїлись якісь крихітні білі істоти.
—... заради майбутнього панування. Наші вороги...
Юнак підняв руку. Блакитна куля блиснула в світлі ламп.
У натовпі хтось затамував подих — помітив...
—... і я знову повторюю...
Натаніель роззявив рота в мовчазному крику.
Юнак махнув рукою, і куля злетіла в повітря.
—... наші вороги знемагають...
Куля пролетіла над головами в Натаніеля й гостей.
Політ її ніби гіпнотизував хлопця, як погляд змії гіпнотизує мишу. У залі вщухли всі звуки, крім ледве чутного гудіння кулі, а потім з натовпу вихопився пронизливий жіночий вереск.
Куля зникла серед юрби. Пролунав брязкіт розбитого скла.
І за якісь півсекунди — вибух.
20
Якщо розбити кулю з елементалями в замкненому просторі, наслідки неминуче будуть руйнівні й жахливі. Що менший простір і що більша куля, то гірші наслідки. Натаніелеві та іншим чарівникам пощастило, що Вестмінстерська зала була така величезна, а розбита куля — відносно невеличка. Та навіть за цих умов наслідок був відчутний.
Щойно скло розбилось, полонені елементалі — вони сиділи там уже багато років і божеволіли один від одного та від нескінченних одноманітних розмов, — ринули геть, якнайдалі від своїх товаришів по нещастю. Повітря, земля, вода й вогонь—усі чотири стихії вирвалися з ув’язнення, нищачи все на своїй дорозі й сіючи хаос. Людей, що стояли поблизу, за секунду кинуло на підлогу, обсипало камінням, обпалило вогнем і обдало струменями води. Майже всі чарівники, наче кеглі, розлетілися на всі боки від місця вибуху. Завдяки тому, що він стояв позаду, Натаніель урятувався від опіків, однак його теж підняло в повітря і грюкнуло об двері, що вели на тересу.
Сильніші чарівники не постраждали анітрохи: вони завжди мали напоготові засоби безпеки — здебільшого то були полонені джини з наказом негайно втручатися, тільки—но їхнім господарям загрожуватиме ворожа магія. Магічні Щити всотали чи відбили вогонь, землю та воду і відвернули струмені вітру до стелі. А от слабшим чарівникам та їхнім гостям не пощастило. Декого затиснуло між захисними полями інших магів, і протилежні стихії відлупцювали бідолах так, що ті знепритомніли. Інших хвилі окропу проволокли підлогою й залишили мокрими купками серед зали.
Прем’єр-міністра вже не було: тільки—но куля розбилась об кам’яну підлогу, за кілька метрів від трибуни з’явився темно—зелений африт, обгорнув прем’єра Герметичною Мантією, підхопив його й поніс крізь віконце в даху.
Натаніель, напівпритомний від удару об двері, саме намагався встати, коли побачив, що до нього щодуху мчать двоє чоловіків у сірому. Хлопець упав, чоловіки перескочили через нього й вилетіли на терасу. Коли один з них перестрибував через Натаніеля, у нього всередині щось гаркнуло. Від цього звуку хлопчині стало дибки волосся. З тераси долинули гамір, бійка, дряпання, що скидалося на скрегіт кігтів об камінь, і два далекі сплески.
Натаніель обережно підняв голову. Тераса була порожня. Накопичена за роки ув’язнення енергія елементалів поволі розвіювалась. Вода збігала крізь щілини в підлозі. Стіни й обличчя гостей були заляпані болотом. Язички полум’я кволо лизали краєчок пурпурової тканини на трибуні. Більшість чарівників уже піднялися на ноги і обтрушувались, чи допомагали піднятись іншим. Дехто досі лежав. Сходами бігли служники. Постраждалі помалу озивалися; чути було вигуки, плач і поодинокі запізнілі крики.
Натаніель підхопився, незважаючи на біль у плечі — все— таки він добряче вдарився об двері, — й заходився шукати пані Андервуд. Ноги його ковзали по болоту, що вкривало підлогу.
Товстун у білому стояв, спираючись на милиці, і розмовляв із Саймоном Лавлейсом та сивим дідуганом. Здається, ніхто з них не постраждав від нападу елементалів, хіба що Лавлейсове чоло прикрасила ґуля, та ще тріснули окуляри. Коли Натаніель проходив повз них, вони обернулись — і, напевно, разом виголосили закляття, бо перед ними зненацька з’явилися шість високих худорлявих джинів у сріблястому вбранні. Чарівники віддали наказ, і демони знялися в повітря й вилетіли через терасу геть.
Приголомшена пані Андервуд сиділа на підлозі. Натаніель присів навпочіпки біля неї:
— Пані Андервуд, з вами все гаразд?
Її підборіддя було вимащене болотом, а волосся над одним вухом трохи обгоріло, та загалом вона, здається, не постраждала. Натаніель мало не заплакав з радощів.
— Так, так, Джоне. Не обіймай мене так міцно. Добре, що тебе не зачепило. А де Артур?
— Не знаю, — Натаніель оглянув мокрий натовп. — Ось він!