Мій розум працює на кількох рівнях відразу[57]. Я можу водночас мило розмовляти, складати закляття і обмірковувати різні способи втечі. Це дуже корисна здібність. Та нині мені вистачило одного-єдиного рівня свідомості, щоб побачити: про втечу поки що не йдеться. Я потрапив у велику халепу.
Та гаразд уже, почнімо спочатку. Принаймні я міг потурбуватися про свій вигляд. Опритомнівши, я одразу відчув, що остання прибрана мною форма наполовину зникла. Сокіл розплився густою маслянистою хмаринкою, яка тепер майоріла в повітрі, ніби її коливав невидимий приплив. Насправді ця субстанція — найближча до моєї істинної сутності[58], наскільки це можливо для перебування в земному рабстві. Та, попри всю свою шляхетну природу, зовні ця хмаринка не дуже вабила око[59]. Я швидко перевтілився у худорляву жіночку в простенькій сорочці, а потім додав ще пару ріжків на голові.
Покінчивши з цим, я насторожено озирнувся.
Я стояв на невеличкому кам’яному постаменті чи стовпі заввишки зо два метри. На першому рівні здавалося, ніби довкола все чисто, але на інших рівнях — із другого по сьомий — мене оточувала рідкісна гидота: маленька, надзвичайно потужна енергетична сфера. Її утворювало тонке біле плетиво силових ліній, що виходили з верхівки стовпа — просто з-під моїх струнких ніжок — і схрещувались над моєю витонченою голівкою. Не варто було й торкатися цих енергетичних тенет, щоб розуміти: вони вмить відкинуть мене назад, завдавши нестерпного болю.
У моїй в’язниці не було жодного отвору чи проріхи. Вибратись із неї я не міг. Я застряг у цій сфері, мов та дурна золота рибка в акваріумі.
Але пам’ять у мене, на відміну від золотої рибки, була добряча. Я пам’ятав, що відбулося після того, як мене схопили біля крамниці Шолто. Пам’ятав срібні Сильця, що впали на мене. Бруківку, що бралася бульбашками під розжареними копитами африта. Пахощі розмарину й часнику, що душили мене, наче руки вбивці, і відбирали свідомість. Шалену лють: мене, Бартімеуса, схопили серед лондонської вулиці! Та годі вже, шаленітимемо потім. Зараз треба зберігати спокій і пильнувати нагоди.
Моя сфера містилась у великій, дещо старомодній кімнаті. Стіни було збудовано з сірого каміння, а вгорі чорніли важкі дерев’яні сволоки. Крізь одне—єдине вікно проникало кволе світло, що ледве пробивалося крізь порошинки, що кружляли в повітрі; його промінець ледве сягав підлоги. Вікно було перекрито магічним бар’єром — таким самим, як моя в’язниця. У кімнаті височіло ще кілька стовпів, подібних до того, на якому стояв я. Майже всі вони були порожні — тільки на одному балансувала невеличка, яскрава й дуже щільна блакитна куля. Важко було сказати напевно, та мені здалося, ніби в цій кулі проглядався скорчений силует якоїсь істоти.
Жодних дверей у стінах не було, та це мало про що свідчило. У магічних в’язницях завжди вистачало порталів. Вийти з такої кімнати—чи увійти до неї — можна лише крізь ворота, що відчиняються за одночасним наказом кількох довірених чарівників—сторожів. Отож вибратися звідси буде вкрай непросто, навіть якщо мені пощастить вирватися з моєї сфери.
Та й самі сторожі навряд чи стали б тут у пригоді. Периметром кімнати мляво крокували два здоровенні джини—утуку[60]. Один з них мав чубату орлячу голову з хижим скривленим дзьобом і настовбурченим пір’ям; другий — голову бика, з чиїх ніздрів вилітали хмаринки слинобризок. За своєю ходою обидва скидалися на кремезних чоловіків. У величезних міцних руках вони стискали списи зі срібними вістрями. Важкі оперені крила спочивали на мускулястих спинах. Очі джинів без упину сновигали: їхній тупий, похмурий погляд не проминав жодного дюйма кімнати.
Я тихенько, по—дівочому, зітхнув. Еге ж, радіти тут нема чому.
Проте я досі ще не переможений. Якщо взяти до уваги рівень в’язниці — досить—таки серйозний, — то я, напевно, в руках уряду. Однак це ще слід перевірити. Насамперед треба якнайбільше витягти з моїх сторожів[61].
Я легенько свиснув. Ближчий утуку, орлодзьобий, озирнувся — й вістря списа глянуло в мій бік.
Я звабливо всміхнувся:
— Привіт.
Витягши червоний, гострий пташиний язик, утуку засичав, неначе змія. Наставляючи й далі списа, він підійшов до мене.
— Обережніше з цією штучкою, — попередив я. — Нерухома зброя завжди справляє сильніше враження. А ти ніби збираєшся прохромити шампуром шмат зефіру.
Орлодзьобий зупинився біля мене. Він стояв на підлозі, а я — на стовпі у два метри заввишки, та наші очі опинилися на одному рівні. Сторож завбачливо волів не наближатися до осяйних стін моєї сфери.
— Гавкнеш щось іще, — мовив утуку, — і я швидко нароблю в тобі дірок, — він показав на вістря свого списа. — Це срібло. Якщо не замовкнеш, воно легко пройде і крізь сферу, і крізь твою шкіру.
— Вагоме зауваження, — погодився я, відгорнувши волосся з чола. — Що ж, здаюся на твою милість.
— Отак буде краще, — утуку відійшов, та до пустелі його розуму раптом заблукала самотня думка. — Мій товариш, — додав він, показавши на бикоголового, що стояв віддалік і зирив на нас своїми червоними очицями, — каже, ніби десь уже бачив тебе.