Бартімеус: Амулет Самарканда

— Він казна—скільки надокучав Деверо, щоб домогтися цієї конференції. Ні, його кар’єрі кінець. Прем’єр уже його не підтримує. Лавлейс ще торік хотів стати міністром внутрішніх справ, та Дюваль йому завадив. Дюваль його ненавидить. Уже й не пам’ятаю, за що.

— А хто це з Лавлейсом? Невже старий Скайлер? Цікаво, кого він викликав, що йому так скривило пику? Біси й ті бувають гарніші...

— Дивні в Лавлейса приятелі, як на міністра. А ото що за слизький тип?

— Такий собі Лайм. З Міністерства сільського господарства.

— Наче дохла рибина...

— До речі, а де триватиме ця конференція?

— Десь за Лондоном. У біса на болоті...

— О, невже? Як прикро! Нас там повбивають якісь копачі...

— Ну, якщо сам прем’єр-міністр цього хоче...

— Страх та й годі.

— Такий гарненький...

— Джоне...

— Нічого ти, Девіно, не розумієш. От мені цікаво, де він роздобув такий костюм.

—Джоне!

Перед Натаніелем з’явилася пані Андервуд, геть розчервоніла — мабуть, від спеки в залі. Вона потягла хлопця за руку:

— Джоне, скільки можна тебе кликати! Пан Деверо зараз виголосить промову. Нам треба відійти далі — попереду стоятимуть лише міністри. Мерщій!

Вони прослизнули вбік, і тут зацокотіли підбори й зашурхотіли сукні: могутній інстинкт натовпу змусив гостей ринути до невеликої трибуни, завішеної пурпуровою тканиною, — її щойно викотили з якоїсь бічної кімнати. У натовпі Натаніелеві й пані Андервуд дісталось як слід, та врешті їм усе ж таки пощастило проштовхатись до задніх рядів. Вони зупинились поблизу дверей, що виходили на терасу. Відтоді, як вони прибули сюди, гостей значно побільшало. Натаніель подумки підрахував, що в залі було вже кількасот осіб.

Руперт Деверо легенько, по—хлоп’ячому, вискочив на трибуну.

— Пані й панове, міністри! Я дуже радий бачити вас тут сьогодні...

Голос у нього був дуже приємний — низький, але водночас бадьорий і ненав’язливо—владний. Залою прокотилася хвиля вітальних вигуків та оплесків. Пані Андервуд у захваті мало не впустила свій келих із шампанським. Натаніель завзято зааплодував.

— Це надзвичайно приємний обов’язок — звертатися до вас із щорічною промовою, — провадив Деверо. — Адже мені доводиться виступати перед такими чудовими людьми...

Ці слова викликали новий вибух оплесків. Сволоки старовинної зали аж затремтіли.

— Дякую. Сьогодні я радий повідомити вас про успіхи на всіх фронтах — і на внутрішньому, й на зовнішньому. Трохи пізніше я згадаю про це докладніше, а зараз лише скажу, що наші війська відтіснили італійських заколотників до Турина і зайняли укріплені позиції вздовж лінії фронту до кінця зими. Крім того, наші альпійські батальйони знищили чеські експедиційні сили... — голос прем’єра на мить потонув у новому вибуху оплесків, — і численних джинів супротивника.

Деверо трохи помовчав.

— Що ж до внутрішнього фронту, то мирних громадян останнім часом тривожить новий спалах дрібних крадіжок у Лондоні. Лише за останні кілька тижнів було викрадено багато магічних артефактів. Тепер нам усім відомо, що це дії купки зрадників — справжнісіньких нікчем. Проте, якщо їх не зупинити, простолюд може піти за цими відступниками, наче безмозке стадо баранів, яким він, власне, і є. Тому нам доведеться вжити драконівських заходів, щоб покласти край цьому вандалізму. Всіх підозрюваних у підривній діяльності братимуть під варту без суду. Я певен, що за цих нових можливостей міністерство внутрішніх справ якнайшвидше запроторить цих зрадників за ґрати!

Промова, що раз по раз переривалася оплесками натовпу, затяглася надовго. Конкретних фактів у ній було небагато, та й ті потонули в нескінченних штампах про чесноти уряду й підступність його ворогів. Натаніелеві невдовзі стало нудно. Він намагався слухати далі, але щоразу відчував, як у нього розпливається мозок. Кінець кінцем він облишив ці спроби й заходився роздивлятись навколо.

Обернувшись наполовину, він побачив прочинені двері тераси. За мармуровою балюстрадою було видно чорні води Темзи, в яких відбивалися жовті вогні світильників. Був саме приплив: річка несла свої води під Вестмінстерський міст, а звідти — до порту й далі, до моря.

Хтось, вочевидь, так само знудився і просто вийшов на терасу. Біля плями світла, помітної крізь прочинені двері, Натаніель побачив темну постать. Якийсь необачний гість відверто зневажає прем’єр-міністра... ні, це, здається, хтось із охорони.

Натаніелеві думки полинули геть із зали. Він уявив замулене дно Темзи. Бартімеусова бляшанка, мабуть, уже наполовину занурилася в нього, навіки загублена в підводній темряві.

Краєм ока він побачив, як незнайомець на терасі поворухнувся, ніби щось виймаючи з-під куртки чи піджака.

Хлопець намагався придивитись пильніше, але темрява надійно ховала незнайомця. Позаду досі лунав солодкий голос прем’єр-міністра:

—... настає доба об’єднання, друзі мої. Ми — еліта чарівників усього світу. Ніхто, крім нас...

Незнайомець ступив до дверей.

Крізь лінзи Натаніель помітив у пітьмі барвистий спалах — відразу на кількох рівнях.

—... наслідуючи наших предків, ми повинні добитися...