Бартімеус: Амулет Самарканда

Біля сходів стояли двоє чарівників. Вони — чи не єдині з усіх гостей — не звернули жодної уваги на прем’єр-міністра, а жваво розмовляли про щось своє. Натаніелеві перехопило подих — він упізнав обох: їхні обличчя міцно закарбувались йому в пам’яті, нагадуючи про торішню образу. Сивий дідуган із зморшкуватим лицем: він ще дужче змарнів і згорбився. Молодший — слизький, з довгим волоссям аж до плечей. Лавлейсові друзі. Якщо вони тут, то й сам Лавлейс, може, десь поряд?

Натаніелеві аж закололо в шлунку: цей вияв слабкості неабияк розлютив його. Він облизав пересохлі губи. Спокійно. Боятись нема чого. Лавлейс ніяк не зможе довідатись, що Амулет викрав саме він, — навіть якщо вони зіткнуться ніс у ніс. Його нишпорки повинні зайти до будинку Андервудів, щоб відчути ауру Амулету. Тож сам він, Натаніель, зараз у безпеці. Та йому, як і всякому справжньому чарівникові, слід скористатись нагодою: підібратися ближче до ворогів і підслухати їхню розмову.

Натаніель озирнувся. Пані Андервуд ніби забула про нього й поринула в бесіду з якимось низеньким, кремезним джентльменом, щиро сміючись. Натаніель почав пробиратись крізь натовп дорогою, що мала привести його до сходів, туди, де стояли двоє Лавлейсових приятелів.

На півдорозі він побачив, як сивий раптом замовк і поглянув угору, на галерею. Натаніель позирнув туди, і в нього тьохнуло серце.

На галереї стояв Саймон Лавлейс, захеканий і розчервонілий. Вочевидь, він щойно приїхав. Лавлейс поспіхом скинув пальто, подав його служникові, поправив лацкани піджака й хутко попрямував до сходів. Зовні він був такий самий, як раніше: окуляри, зачесане назад волосся, енергійні рухи й широкий рот, який розпливався в усмішці щоразу, коли дорогою траплявся якийсь чарівник. Він збіг сходами вниз, відмовився від запропонованого шампанського й подався просто до приятелів.

Натаніель прискорив ходу. За кілька секунд він дістався до вільного місця за півкруглою балюстрадою. Тепер хлопець стояв недалеко від сходів, за різьбленим постаментом, увінчаним кам’яною вазою. З одного боку вази було видно потилицю слизького, з другого — піджак сивого. Лавлейс саме спускався сходами, поспішаючи до друзів, тож його не було видно.

Ваза ховала Натаніеля від чарівників. Підібравшись до постамента, він невимушено притулився до нього. А потім нашорошив вуха, щоб розпізнати голоси ворогів серед навколишнього гамору.

Йому пощастило. До нього долинув Лавлейсів голос, хрипкий і розлючений:

—... і нічого! Я пробував усі способи стимулювання. Кого я тільки не викликав. Та жоден не зміг сказати мені, хто ж йому наказує.

— Пхе! Ви просто марнуєте час, — із помітним акцентом промовив сивий. — Звідки іншим демонам це знати?

— Я звик користуватися будь—якою змогою. Проте... ваша правда. Кулі теж не допомагають. Отож, мабуть, нам доведеться змінити наші плани. Чи одержали ви мого листа? Я вважаю, нам взагалі слід це все скасувати.

— Скасувати? — перепитав третій голос. Напевно, отой слизький.

— Я завжди можу звалити все на дівчину.

— Навряд чи це розумно, — тихо відповів сивий. Натаніель ледве—ледве розчув його слова. — Якщо ви скасуєте конференцію, Деверо ще дужче розсердиться. Він не може дочекатись тих скромних утіх, які ви йому обіцяли. Ні, Сай— моне, треба боротися до останнього. Шукайте далі. Ми маємо ще кілька днів. Усе може налагодитись.

— А якщо ні? Тоді мені кінець! Ви знаєте, скільки коштує це приміщення?!

— Заспокойтесь. Не так гучно, будь ласка.

— Гаразд. Але ж ви розумієте, що я не можу зупинитись! Хай там хто зробив це, він зараз тут. Дивиться на мене й сміється... Коли я дізнаюсь, хто це, я його...

—Тихше, Лавлейсе! — знов утрутився слизький.

— Може, нам краще знайти потаємніше місце, Саймоне...

Натаніель, що причаївся за постаментом з вазою, сіпнувся, ніби його вдарило електрикою. Ніяк не можна, щоб вони натрапили на нього. Хлопець негайно майнув убік і загубився серед натовпу. Опинившись на безпечній відстані, він озирнувся. Лавлейс із друзями стояли там, де й раніше; до них причепився якийсь підстаркуватий чарівник і без упину балакав, а приятелям кортіло якнайшвидше його позбутися.

Ковтнувши лимонаду, Натаніель заспокоївся. Він мало що зрозумів з підслуханої розмови, та було ясно, що Лавлейс розлючений, і це його тішило. Щоб дізнатися більше, треба викликати Бартімеуса. Можливо, його раб зараз тут, стежить за Лавлейсом... Щоправда, хлопець нічого такого не бачив — навіть крізь лінзи, але джин цілком спроможний змінити свою подобу на кожному з перших чотирьох рівнів. Будь-хто з оцих поважних добродіїв може виявитись оболонкою, за якою ховається демон.

Замислившись, Натаніель зупинився поблизу невеличкої компанії чарівниць. Поволі він почав розбирати їхню бесіду:

—... такий гарненький. У нього хтось є?

— Саймон Лавлейс? Так, у нього є якась жінка. От не пригадаю, як її звуть...

— Краще не липни до нього, Девіно. Йому більше не фортунить.

— Але ж він наступного тижня проводить конференцію! І такий гарненький...