Бартімеус: Амулет Самарканда

Досі Натаніелеві лиш один раз доводилося їздити в автомобілі наставника: нині він зовсім не пам’ятав того випадку. Хлопець сів на заднє сидіння. Його дивувала лискуча шкіра крісел і химерний, ніби несправжній запах соснового ароматизатора під дзеркалом заднього огляду.

— Сиди тихо. І не торкайся скла.

Пан Андервуд суворо поглянув у дзеркало на учня. Натаніель слухняно згорнув руки на колінах, і подорож до Парламенту почалася.

Автомобіль урочисто прямував на південь: Натаніель пильно дивився у вікно. Незліченні лондонські вогні — вуличні ліхтарі, вітрини крамниць, вікна, магічні кулі-шпигуни — мерехтіли на його обличчі. Хлопець оглядав усю цю розкіш, не кліпаючи, й жадібно вбирав усе, що відкривалося його очам. Сама тільки подорож містом була для нього надзвичайною подією: Натаніелеві, що пізнавав світ здебільшого з книжок, нечасто доводилося вибиратися з дому. Щоправда, пані Андервуд часом возила його автобусом купувати одяг чи взуття. А одного разу, коли пан Андервуд був вільний, хлопчину повели до зоопарку. Та покидати Гайґейт йому не щастило майже ніколи, тим паче ввечері.

Як і завжди, Натаніелеві перехопило подих від величі довколишньої картини — безлічі вулиць і провулків, химерно вигнутих світлових смуг. Будинки здебільшого були не такі, як на вулиці, де мешкав його наставник, — менші й бідніші. Вони тулились один до одного, чи купчились довкола великих будівель без вікон, з пласкими дахами й високими димарями — напевно, тих самих фабрик, де навіщось збирався простолюд. Щоправда, Натаніеля фабрики мало цікавили.

Самого простолюду тут теж не бракувало. Натаніель завжди чудувався, як багато цих людей. Попри темряву і мжичку, вони роїлися, наче мурашки в садку, заходили до крамниць і виходили звідти, а часом ховались у провулках — по ветхих пивничках, крізь матове скло яких струменіло тепле помаранчеве світло. Біля кожної такої пивнички над дверима висіла куля-шпигун. Коли під нею проходили, куля сіпалась, мов поплавець, і пульсувала темно—червоною барвою.

Автомобіль саме проминав одну з таких пивниць — велику, розташовану навпроти станції метро, — коли пан Андервуд грюкнув кулаком по консолі. Натаніель аж підскочив.

— Ось воно, Марто! — вигукнув наставник. — Найгірше з усіх збіговиськ. Якби моя воля, туди зараз же навідалася б нічна поліція і похапала всіх, хто там є.

— Що ти, Артуре! Тільки не нічна поліція! — стражденним голосом відповіла дружина. — Хіба немає кращих способів перевиховати їх?

— Ти не розумієш, що кажеш, Марто. Покажи мені будь—яку лондонську пивничку, і я відшукаю там таємне збіговисько простолюду. На горищі, в льосі, в таємній кімнаті за баром... Я на це добро надивився — Міністерство внутрішніх справ частенько влаштовує такі облави. От тільки застати нікого не щастить — так само, як і роздобути докази: порожні кімнати, кілька стільців, столів... Повір мені: саме в оцих барлогах коріняться всі наші клопоти. Прем’єр—міністрові скоро доведеться вжити заходів, та ці бунтарі ще встигнуть накоїти казна-чого! Куль-шпигунів замало! Треба винищити ці збіговиська дощенту — сьогодні я так і сказав Дювалеві! Тільки мене, звичайно ж, ніхто не слухає.

Натаніель давно навчився не розпитувати наставника, хоч як його цікавила тема розмови. Він просто озирнувся і ще раз поглянув на помаранчеве світло пивниці, що зникало позаду.

Вони саме в’їжджали до центральної частини Лондона: тутешні будинки були вищі й величніші, як і личить столиці Імперії. На дорогах траплялося більше приватних автомобілів, вітрини крамниць дедалі ширшали та яскравішали, а на тротуарах, крім простолюду, було видно й чарівників.

— Як ти там, любий? — запитала пані Андервуд.

— Дякую, пані Андервуд, усе гаразд. А нам ще далеко їхати?

— Ще зо дві хвилини, Джоне, — наставник знову поглянув на учня в дзеркало. — Достатньо, щоб попередити тебе. Цього вечора ти репрезентуєш мене. Ми будемо в одній залі з найголовнішими чарівниками країни — з такими могутніми людьми, що ти навіть уявити не можеш. Один хибний крок — і ти зруйнуєш мою репутацію. Чув, що сталося з учнем Дізраелі?

— Ні, сер.

—То було на такому самому зібранні. Коли Дізраелі рекомендували гостям, його учень спіткнувся об сходинку. Вдарився в свого наставника, і той перевертом полетів зі сходів і впав на герцогиню Арджайлську — на щастя, дуже огрядну леді.

—Так, сер.

— Дізраелі підвівся і надзвичайно люб’язно попросив у герцогині вибачення. Потім обернувся до учня — той усе ще скиглив на сходах — і ляснув у долоні. На п’ятнадцять секунд зала поринула в пітьму. А коли пітьма розвіялась, учня вже не було. На його місці стояла чавунна статуя бридкого хлопчиська. В руках вона тримала щітку на взуття. Тож останні сто п'ятдесят років кожен, хто входить до цієї зали, може виглянцювати собі черевики.

— Справді, сер? А я побачу цю статую?

— Річ не в тім, хлопчику. Якщо ти мене в чомусь підведеш, то я зроблю так, що біля цієї статуї з’явиться новенький вішак для капелюхів. Зрозумів?

—Так, сер, зрозумів.