Бартімеус: Амулет Самарканда

Я вже хотів зробити те саме з його напарником — той перескочив через вогнище й тепер хутко наближався до мене, — аж тут тихий звук позаду дав мені знати, що Шолто Пінн отямився. Я озирнувся — Шолто напівсидів, і здавалося, ніби по ньому пробігло стадо буйволів. Голова його була кумедно покрита двома бюстгальтерами. Але все-таки досі був небезпечний. Він намацав свій ціпок, підтяг його ближче й націлив на мене. З ціпка знову вдарив жовтий промінь, але мене на тому місці вже не було, тож плазма огорнула другий манекен. Той саме стрибнув — і промінь влучив у нього в польоті. Манекен умить закляк, упав на підлогу і розколовся на дюжину шматків.

Шолто вилаявся й люто озирнувся. Довго мене шукати йому не довелося. Я балансував на полицях просто над ним. Полиці були заставлені папками, педантично розташованими за абеткою, і гарно розкладеними щитами, статуетками й старовинними скриньками: все це, безперечно, було вкрадено у законних власників і привезено сюди з усього світу. Ці штучки, напевно, коштували цілого капіталу. Я притулився спиною до стіни, міцно вперся ногами в полицю й відштовхнувся.

Полиці рипнули й захиталися.

Шолто почув цей звук. Він підняв голову. Очі його вирячилися з переляку. Я штовхнув полиці ще раз — з усієї своєї люті. Я думав про безпорадних джинів, ув'язнених у понівечених манекенах.

Полиці нарешті зрушили з місця. Першим упав невеличкий єгипетський глечик. Відразу за ним — скринька для пахощів з тікового дерева. Далі полиці здригнулись, і вся споруда з дивовижною швидкістю звалилася на приголомшеного чарівника.

Шолто не встиг і скрикнути, коли увесь цей магічний мотлох полетів йому на голову.

З Пікаділлі долинув ляскіт заліза — там зіткнулися автомобілі. Над рештками чудової вітрини Шолто знялася хмара ладану й поховального пилу.

Вся ця вистава мене цілком задовольнила, та бути обережним ніколи не завадить. Я уважно оглянув полиці — під ними ніщо не ворушилося. Я не знав, чи виявився Піннів Щит досить потужним, щоб порятувати господаря. Мене, однак, це й не обходило: головне, що тепер я міг забратися геть.

Я знову рушив до діри у вітрині. І знову мені перегородили шлях.

Сімпкін!

Я зупинився в повітрі.

— Будь ласка, — мовив я, — не марнуй мого часу. Я вже одного разу розмалював тобі пику.

Фоліотів ніс, що раніше гордовито здіймався, тепер висів, наче палець невдало вивернутої рукавички. Сімпкін здавався вкрай обуреним.

— Ти завдав шкоди господареві, — прогугнявив він.

— Отож! Тобі слід було б танцювати з радощів! — відгаркнув я. — Я б на твоєму місці добив його, а не скиглив над розкиданим крамом, нещасний відступнику.

— Мені треба кілька тижнів, щоб полагодити цю вітрину.

Мені увірвався терпець:

— Зараз я й другу розтрощу тобі, зраднику!

— Запізно, Бодміне! Я увімкнув сигнал тривоги. Поліція буде тут за...

— Еге ж, еге ж!

Зібравши останні рештки сил, я перетворився на сокола. Сімпкін не чекав такого перевтілення від скромного біса— посланця. Він перелякано відсахнувся; я промчав над ним, пустивши йому на голову прощальну капку, й нарешті опинився на вільному повітрі!

Аж тут із цього повітря вилетіли срібні тенета й потягли мене вниз, до бруківки Пікаділлі.

То були Сильця, й до того ж найвищої якості. Вони скрутили мене на всіх рівнях, обліпили пір’я, ноги й дзьоб. Я відбивався щосили, та все було марно: Сильця несли в собі силу землі, найбільш чужої мені стихії, й срібла, дотик до якого був нестерпний. Я не міг змінити вигляд, не міг удатися до будь-якою магії — чи потужної, чи найслабшої. Сутність моя знемагала від самого зіткнення з цими Сильцями, й що дужче я борсався, то гірше почувався.

Через кілька секунд я здався й закляк — обплутана тенетами грудка пір’я. Крадькома я визирав одним оком з-під крила, та мені було видно лише смертоносне плетиво ниток на сірій бруківці, досі ще мокрій після недавнього дощу і вкритій шаром скляного пилу. Звідкілясь мені було чути Сімпкінів регіт — гучний і пронизливий.

А потім на бруківку впала тінь.

Тихенько стукнувши, на плити приземлилися два велетенські тверді копита. Асфальт під ними взявся бульбашками.

Над тенетами попливла пара, насичена мерзенними випарами часнику та розмарину. Мій розум був отруєний. Голова запаморочилась, тіло ослабло...

А потім сокола огорнула темрява і загасила його думки, наче вогник свічки.

18

Два дні після Найменування були вкрай тяжкі для Натаніеля. Фізично він був геть виснажений: виклик Бартімеуса та їхній магічний герць висотали з хлопця всі сили. Вже дорогою додому з Темзи він почав потроху шморгати носом, а надвечір уже не шморгав, а рохкав, як кабан. Уранці виявилось, що він по-справжньому застудився. Коли він з’явився на кухні — блідий, наче привид, — пані Андервуд вистачило одного-єдиного погляду, щоб тут-таки відправити хлопчину назад до ліжка. Невдовзі вона сама зайшла до Натаніелевої кімнати й принесла пляшку з гарячою водою, бутерброди, шоколадку й чашку чаю з медом та лимоном. Натаніель, укритий ковдрою аж по вуха, прокахикав слова подяки.