Бартімеус: Амулет Самарканда

— Чарівник, — говорив він, — має владу. Він напружує волю й добивається результату. Він може чинити зло й заради власної користі, й заради шляхетної мети. Наслідок його дій може бути як добро, так і зло. Та по-справжньому поганим можна назвати лише невмілого чарівника. Що свідчить про те, що чарівник невмілий?

Натаніель совався на подушках:

— Утрата ним влади.

— Правильно. Влади над необхідними силами. Якщо виключити з цієї влади магію, що залишиться?

Натаніель погойдувався туди—сюди:

— Е-е...

— Три «С», хлопчику, три «С». Ану, поворуши мозком,

— Сила, Секрет, Самозбереження, сер.

— Правильно. А який секрет найбільший?

— Духи, сер.

— Демони, хлопчику. Називай їх так, як є насправді. Про що ніколи не можна забувати?

— Демони дуже підступні й неодмінно завдадуть шкоди, якщо зможуть, сер, — голос Натаніеля тремтів.

— Добре, добре. Пам’ять у тебе чудова. Тільки стеж за вимовою — в тебе язик наче рогом став. Варто тобі вимовити хоч один склад закляття неправильно — й демон негайно скористається твоєю помилкою.

—Так, сер.

— Отже, демони — найбільший із секретів. Простолюд знає про їхнє існування й знає, що ми можемо з ними спілкуватися. Ось чому простолюдини так бояться нас! Але вони не знають повної правди — того, що всією своєю силою ми зобов’язані демонам. Без допомоги духів ми лише дешеві штукарі й шарлатани. Наш єдиний великий дар — уміння викликати демонів і підкорювати їх своїй волі. Якщо ми робимо це правильно, вони мусять коритися нам. Якщо ж ми зробимо хоч найменшу помилку, ці тварюки накинуться на нас і роздеруть на клапті. Ми ходимо над прірвою, хлопчику. Скільки тобі років?

— Вісім, сер. Через тиждень буде дев’ять.

— Дев’ять? Гаразд. Отже, з наступного тижня ти вивчатимеш магію належним чином. Пан Перселл добре попрацював, давши тобі всі необхідні базові знання. Відтепер ми зустрічатимемось двічі на тиждень. Я почну знайомити тебе з основними засадами нашої роботи. А сьогодні ми закінчимо заняттям з івриту — ти повториш абетку й полічиш від одного до дванадцяти. Починай.

Під наглядом наставника і вчителів Натаніелева освіта хутко посувалася вперед. Він радо розповідав про свої успіхи пані Андервуд і млів від її похвальних слів. Вечорами він дивився у вікно на далеке жовте сяйво, що огортало будівлю Парламенту, і мріяв про день, коли він увійде туди як чарівник, як один з міністрів вельмишановного уряду.

Через два дні після його дев’ятого дня народження, коли він сидів за сніданком, до кухні увійшов наставник.

— Облиш усе й ходи зі мною, — наказав чарівник.

Натаніель пішов за ним до кімнати, що слугувала наставникові бібліотекою. Пан Андервуд зупинився біля широкої полиці, заставленої томами всіх розмірів та кольорів — від оправлених шкірою словників стародавніх мов до зачитаних жовтих книжечок у паперових палітурках із таємничими знаками на корінцях.

— Це твоє читання на три найближчі роки, — сказав наставник, ляснувши по верху полиці. — Коли тобі буде дванадцять, ти муситимеш знати все, що написано в цих книжках. Здебільшого це середньоанглійська, латинська, чеська мови та іврит, хоч є окремі праці коптською — наприклад, серед описів єгипетських поховальних ритуалів. Тут тобі знадобиться коптський словник — ось він. Твоє завдання — все це прочитати. Я не маю часу панькатися з тобою. А пан Перселл і далі навчатиме тебе мов. Зрозумів?

— Так, сер... Сер?

— Що, хлопчику?

— А коли я все це прочитаю, сер, я знатиму все, що треба? Тобто... для того, щоб стати чарівником? Тут так багато всього.

Наставник пирхнув і промовисто підняв брови.

— Озирнися, — звелів він.

Натаніель озирнувся. Біля дверей стояла шафа, що височіла аж до стелі. В ній стояли сотні книжок — товстих, запилюжених, — і, навіть не розкриваючи їх, можна було сказати, що всі вони надруковані дрібним шрифтом у дві колонки. Хлопцеві стало ніяково.

— Опрацюй це все, — сухо сказав наставник, — і тоді ти зможеш чогось досягти. У цій шафі зберігаються описи заклять і ритуалів, потрібних для виклику серйозних демонів. Але ти почнеш у цьому вправлятися тільки тоді, коли матимеш дванадцять років. А доти викинь це все з голови. На твоїй полиці, — він знову постукав по ній, — є всі необхідні тобі підготовчі знання. Поки що цього тобі цілком вистачить. А тепер ходи зі мною.

Вони зайшли до кабінету, де Натаніель ніколи ще не бував. На брудних, невідомо чим заляпаних полицях стояли численні пляшки й пробірки, наповнені різнобарвною рідиною. У деяких пляшках щось плавало: що саме, Натаніель сказати не міг, бо товсте випукле скло пляшок викривляло їхній вміст і робило його химерним та загадковим.

Наставник сів за простий дерев’яний стіл і показав Натаніелеві на табурет навпроти. А потім посунув до хлопця вузьку коробку. Натаніель відкрив її — всередині була пара окулярів. Давній спогад змусив хлопчину здригнутися.

— Бери їх, хлопчику. Вони не кусаються. Отак. А тепер поглянь на мене. Подивись мені в очі. Що ти бачиш?

Натаніель неохоче послухався. Йому дуже важко було дивитись у неспокійні світло—карі очі старого. Думки хлопця ніби заціпеніли. Він не побачив нічого.

— Ну ж бо?