Бартімеус: Амулет Самарканда

Музика обривалася на пронизливій ноті, й пан Сіндра тицяв ліру назад Натаніелеві. Хлопець брався за струни. Пальці його тремтіли й німіли. Перелякані пташки за вікном аж падали з гілля. Щоки пана Сіндри трусились, наче холодець.

— Бовдуре! Негайно припини! Ти хочеш, щоб ламія зжерла тебе? Її треба зачарувати, а не розлютити! Облиш цей нещасний інструмент. Бери флейту.

Флейта чи ліра, співи чи брязкальце — все, до чого брався Натаніель, викликало лише обурення та відчай учителя. Натомість уроки малювання минали спокійно й тихо.

Вчителька панна Лютієнс — лагідна й струнка, мов вербичка, — була єдиною з учителів, з ким Натаніель міг розмовляти відверто. Як і пані Андервуд, їй не сподобалось, що її учень «безіменний». Вона спитала в хлопця — звичайно ж, потайки — його ім’я, й Натаніель назвав його без жодних вагань.

— А чому, — запитав він у панни Лютієнс якось навесні, коли вони сиділи в кабінеті, а з прочиненого вікна повівав легенький вітерець, — чому я повинен увесь час копіювати цей візерунок? Це так важко й нудно. Краще я намалював би садок, чи цю кімнату... чи вас, панно Лютієнс...

Учителька засміялася:

— Малювати з натури годиться художникам, Натаніелю. Чи багатим панночкам, яким нема чого робити. Ти ж — не художник і не багата панночка. Олівець потрібен тобі не для цього. Ти — кресляр, ремісник. Ти мусиш уміти відтворювати будь—який візерунок — швидко, впевнено й, найголовніше, точно.

— Просто це здається таким безглуздим, — тихо заперечив хлопець.

— Це аж ніяк не безглуздо, — наполягала пані Лютієнс. — Ану, я подивлюся, що в тебе виходить... Непогано, Натаніелю, непогано. Тільки поглянь... тобі не здається, що ця півкуля в тебе більша, ніж в оригіналі? Отут — бачиш? А ще ти залишив дірку в цій галузці — а це вже серйозна помилка.

— Але ж невеличка. А все інше — добре. Хіба ні?

— Річ не в тім. Якщо ти копіюватимеш пентакль і залишиш у ньому дірку — що вийде? Це може коштувати тобі життя. Ти ж не хочеш померти через таку дрібницю, Натаніелю?

— Ні.

— От і гаразд. Ти просто не повинен робити помилок. Інакше загинеш, — панна Лютієнс умостилася зручніше в кріслі. — А тепер повтори все спочатку, без помилок.

— Панно Лютієнс!

— Пан Андервуд не став би потурати тобі, — вчителька замислено помовчала. — Та, судячи з твого крику душі, марно чекати, що зараз ти досягнеш більшого. Отож на сьогодні — досить. Йди погуляй у садку. Свіже повітря тобі не зашкодить.

Садок для Натаніеля був найкращим прихистком. Тут ніколи не відбувалося жодних уроків. Довгу, витягнуту садову ділянку оточував високий цегляний мур. Улітку цим муром плівся квітучий плющ, а над моріжком простирали своє гілля шість яблунь. У середині садка розрослися два кущі азалії, за якими був тихий закуточок, майже невидимий з вікон будинку. Тут росла висока волога трава. Каштан, що височів за муром, кидав тінь на кам’яну лавочку, позеленілу від лишайників. Біля лавочки стояла мармурова фігура людини, що тримала в руці роздвоєну блискавку. На людині був сурдут вікторіанської доби, а на обличчі їжачилися короткі бакенбарди, наче роги в жука—рогача. Статуя померкла від часу й негоди, вкрилася мохом, але досі справляла враження могутньої енергії і сили. Натаніеля вона просто зачарувала — він навіть якось запитав у пані Андервуд, хто це такий. Та господиня лише всміхнулася.

— Запитай у свого наставника, — відповіла вона. — Він знає все.

Однак хлопець на таке не наважився.

Саме сюди, до цього тихенького місця з його самотою, лавочкою й статуєю, Натаніель приходив, коли йому треба було перепочити перед уроком у свого суворого, грізного наставника.

9

Поки йому не виповнилося вісім років, Натаніель бачився з наставником лише раз на тиждень. Відбувалось це щоп’ятниці, по обіді, й перетворювалось на величний ритуал. Пообідавши. хлопець ішов до себе нагору, щоб умитись і змінити сорочку. Рівно о пів на третю він мав стояти перед дверима читальні на другому поверсі. Йому слід було постукати тричі, й тоді зсередини лунав дозвіл увійти.

Наставник безжурно сидів у плетеному кріслі біля вікна. Обличчя його залишалося в затінку, а світло з вулиці огортало постать чарівника туманним серпанком. Натаніель заходив, і довга рука показувала йому на завалену подушками канапу біля протилежної стіни. Хлопчик сідав туди і, ледве тамуючи хвилювання, намагався ловити кожне слово, кожен тон наставника, щоб нічогісінько не проґавити.

Поки Натаніель був ще малий, чарівник зазвичай лише розпитував його про те, як тривають уроки, обговорював з ним вектори, алгебру, просив коротко переказати історію Праги чи викласти по—французьки основні події хрестових походів. Майже щоразу відповіді задовольняли його: Натаніель був дуже здібним учнем.

Часом наставник несподівано велів хлопцеві замовкнути й сам починав розмову про цілі та обмеження в магії.