Бартімеус: Амулет Самарканда

Будинок чарівника Андервуда був з тих споруд, що знадвору здаються скромними, простими й величними, а всередині ховають справжню плутанину сходів та коридорів. Поверхів у будинку було п’ять: льох Із полицями, заповненими пляшками вина, ящиками сухих грибів і коробками фруктів: перший поверх із вітальнею, їдальнею, кухнею та оранжереєю; другий і третій поверхи, зайняті ванними, спальнями й кабінетами, й нагорі — мансарда. Саме там і спав Натаніель — під вибіленими кроквами гостроверхого даху.

Щоранку на світанні його будив гомін голубів. У стелі було невеличке віконце. Якщо влізти на стілець, крізь нього можна було помилуватися лондонським обрієм, огорнутим сірим серпанком дощу. Будинок стояв на пагорбі, й звідти розлягався чудовий краєвид. У сонячні дні Натаніелеві було видно навіть радіовежу Кришталевого палацу, що височіла з іншого краю міста.

В Натаніелевій спальні стояли дешева дерев’яна шафа, невеличкий комод, стіл, стілець і поличка з книжками. Щотижня пані Андервуд ставила до вази на столі свіжі квіти з садка.

З найпершого злощасного дня дружина чарівника взяла Натаніеля під своє крильце. Хлопчик їй подобався, й вона була з ним ласкава. Вдома вона частенько зверталася до нього на ім’я, хоч як це не любив її чоловік.

— Ми взагалі не повинні знати імені цього вилупка, — наполягав пан Андервуд. — Це заборонено! Коли йому виповниться дванадцять, він дістане нове ім’я — і з цим ім’ям його знатимуть як людину і як чарівника до кінця життя. А зараз це неправильно...

— Хто про це знатиме? — заперечувала дружина. — Ніхто. А бідолашну дитину це дуже тішить.

Вона була єдиною, хто кликав хлопчика на ім’я. Вчителі, що приходили, звали його «Андервуд», за прізвищем наставника. А сам наставник називав його просто «хлопчиком».

Натаніель відповідав пані Андервуд щирою відданістю, сприймав кожне її слово й беззаперечно слухався.

Коли минув перший тиждень його життя в наставника, господиня принесла малому подарунок.

— Це тобі, — сказала вона. — Трохи стара й сумна, але тобі, гадаю, сподобається.

То була картина — човни в невеликій бухточці, оточеній низькими, наполовину затопленими берегами. Фарби так потемніли, що подробиці важко було розгледіти, проте Натаніелеві картина відразу сподобалася. Він дивився, як пані Андервуд вішає її над його столом.

— Ти будеш чарівником, Натаніелю, — сказала господиня. — Це найвища честь, що випадає будь—якому хлопчикові або дівчинці. Твої батьки зважились на найвищу жертву, дозволивши тобі обрати цю шляхетну долю. Ні, не плач, мій любий. Ти повинен бути сильним, старатися щосили й добре вчитися. Ходи-но сюди, до вікна. Стань на цей стілець. А тепер подивися отуди. Бачиш там, удалині, маленьку башточку?

— Оту?

— Ні, любий, це адміністративна будівля. Оту невеличку, брунатну, ліворуч. Це Парламент, дитинко. Там засідають найкращі чарівники, щоб правити Британією й нашою імперією. Це туди щодня їздить пан Андервуд. Якщо ти старанно вчитимешся й слухатимешся наставника, то теж коли— небудь туди їздитимеш, і я тобою пишатимусь.

—Так, пані Андервуд.

Натаніель дивився на башточку, аж поки йому заболіли очі. Він добре запам’ятав цю будівлю. їздити до Парламенту.. Коли—небудь так і станеться. Він старатиметься, щоб пані Андервуд пишалася ним.

Поволі — чималою мірою завдяки ласці пані Андервуд — Натаніелева туга за домом почала вщухати. Спогади затьмарилися, біль затамувався — хлопець майже забув, що мав колись власних батьків. Сприяла цьому й безупинна рутина роботи та навчання: це забирало майже увесь Натаніелів час, і йому просто було ніколи сумувати. Кожен день починався з того, що пані Андервуд будила його стукотом у двері.

— Чай на сходах. Пити, а не мити ноги.

Це ритуальне зауваження з’явилося після того ранку, коли Натаніель, ще напівсонний, ішов до ванної і влучив ногою точнісінько по кухлику з окропом. Гарячий чай вихлюпнувся просто на стіну. Пляма, наче засохла кров, зосталася там на довгі роки. На щастя, наставник так і не дізнався про цю пригоду. Він ніколи не піднімався в мансарду.

Умившись у ванній поверхом нижче, Натаніель надягав сорочку, сірі штани, сірі гольфи, незручні чорні черевики і — якщо було холодно — теплого светра, що його купила для нього пані Андервуд. Він старанно зачісувався до високого дзеркала у ванній і хутко оглядав у ньому самого себе — худорлявого, блідого хлопчика. Потім він, узявши свої зошити, бічними сходами йшов на кухню. Поки пані Андервуд готувала для нього вівсянку та грінки, він намагався закінчити вчорашнє домашнє завдання. Пані Андервуд частенько тут допомагала йому.

— Азербайджан? Здається, його столиця — Баку.

— Баку—у?

— Еге ж. Поглянь у себе в атласі. А навіщо це тобі?

— Пан Перселл сказав, що цього тижня я мушу вивчити увесь Середній Схід. Усі країни та іншу бридню.

— Даремно ти так... До речі, грінки вже готові. Тобі справді слід вивчити всю цю «бридню», щоб ти зміг перейти до цікавішої науки.

— Але ж це так нудно!

— Це тобі так здається. Я бувала в Азербайджані. Баку, звичайно, неабияка глухомань, зате це важливий центр вивчення афритів.

— А хто це такі?