Бартімеус: Амулет Самарканда

— Вогняні демони. Другий за силою різновид духів. У горах Азербайджану потужна вогняна стихія. Саме там зародився зороастризм. Його прихильники шанували божественний вогонь в усіх живих істотах. Якщо ти шукаєш какао, то воно тут, за вівсянкою.

— Пані Андервуд, а ви бачили там джина?

— Щоб побачити джина, не треба їхати до Баку, Натаніелю... І не розмовляй, будь ласка, з повним ротом. Ти всю мою скатертину засипав крихтами. Ні, джин сам прийде до тебе — а надто тут, у Лондоні.

— А коли я побачу фрита?

— Африта, Натаніелю. Скоро, якщо добре вчитимешся. їж мерщій. Пан Перселл, напевно, вже чекає на тебе.

Після сніданку Натаніель збирав свої підручники і йшов до кабінету на другому поверсі, де на нього справді чекав пан Перселл. То був молодик із білявим волоссям, яке він раз по раз пригладжував, марно силкуючись заховати залисини. На ньому завжди були трохи завеликий сірий костюм і неоковирно строката краватка. Звали його Волтер. Він нервувався з першого—ліпшого приводу, а розмови з паном Андервудом (що вряди—годи траплялися) просто—таки виводили його з себе. Як наслідок, він вихлюпував своє роздратування на хлопця. Перселл був надто порядний, щоб поводитись із Натаніелем по—брутальному — учень працював сумлінно й старанно, — зате чіплявся до кожної його помилки, аж скавулячи з люті, мов те розлючене собача.

Пан Перселл не навчав Натаніеля магії. Він сам анітрохи на ній не знався. Натомість він викладав хлопцеві численні інші предмети — насамперед математику, сучасні мови — французьку й чеську — географію та історію. Особливу увагу він приділяв політиці.

— Ану ж бо, юний Андервуде, — міг сказати пан Перселл, — що є основним призначенням нашого вельмишановного уряду?

Натаніель замислювався.

— Ну ж бо! Ну ж бо!

— Правити нами, сер?

— Захищати нас! Не забувай, що наша країна перебуває в стані війни. Прага досі утримує долини на схід від Богемії, а ми намагаємось не пропустити її війська до Італії. Нинішні часи небезпечні. Агітатори й шпигуни вільно почуваються в Лондоні. Щоб зберегти Імперію цілою, нам потрібен сильний уряд, а сила — це магія. Уяви собі країну без чарівників! Це неможливо — жалюгідний простолюд при владі! Запанує хаос, а за ним неминуче настане вороже вторгнення. Тільки наші правителі рятують нас від анархії. Ось чого ти повинен прагнути, хлопчику. Стати членом уряду й правити з честю! Запам’ятай це.

— Так, сер.

— Честь — найважливіша риса чарівника, — провадив пан Перселл. — Чарівник володіє великою силою й мусить користуватись нею розважливо. В минулому траплялося, що безчесні чарівники намагалися влаштовувати державні перевороти. Й щоразу в них нічого не виходило. Чому? Бо проти них боролися справжні чарівники, на чиєму боці були честь і справедливість.

— Пане Перселл, а ви чарівник?

Учитель пригладив волосся й зітхнув:

— Ні, Андервуде. Мене... не обрали. Але все-таки я служу країні, чим можу. А тепер...

—То ви простолюдин?

Пан Перселл ляснув долонею по столу:

— Тут, коли твоя ласка, запитую я! А тепер бери транспортир. Переходьмо до геометрії.

Невдовзі після того, як Натаніелеві виповнилось вісім років, його навчальна програма розширилася. Він почав вивчати хімію й фізику, а ще — історію релігії й кілька стародавніх мов, зокрема латину, арамейську та іврит.

Цим усім Натаніель займався з дев’ятої години ранку до обіду. В обід він спускався на кухню — там пані Андервуд залишала для нього кілька бутербродів, загорнутих у папір.

Друга половина дня тривала по—різному. Два дні на тиждень Натаніель і далі займався з паном Перселлом. Ще два дні його водили до басейну, де гладкий вусань—тренер просто виснажував його важкими тренуваннями. Хлопчина плавав цим басейном туди—сюди — всіма можливими стилями — в товаристві таких самих мокрих дітлахів. Натаніель був надто соромливий та й надто втомлений, щоб заводити з цими дітьми розмови, а вони, відчуваючи це, тримались від нього осторонь. Так уже в дитячому віці Натаніель відчув, що таке самотність і зневага.

Ще два дні були присвячені музиці (четвер) і малюванню (субота). Музики Натаніель боявся навіть більше, ніж плавання. Його вчитель, пан Сіндра, був товстий і запальний; коли він ішов, численні його підборіддя аж коливалися. Натаніель уважно стежив за цими підборіддями: якщо вони тремтіли більше, ніж зазвичай, це напевно віщувало близький спалах гніву. Такі спалахи траплялися раз по раз. Пан Сіндра ледве стримував лють щоразу, коли Натаніель надто швидко виконував гаму, плутав ноти чи помилявся в сольфеджіо, — а бувало це частенько.

— Як ти збираєшся викликати ламію цим брязкотом?! — аж верещав пан Сіндра, — Як?! Просто жах! Ану, давай сюди!

Він забирав у Натаніеля ліру, тулив її до своїх широченних грудей і грав сам, натхненно заплющуючи очі. Чарівна мелодія наповнювала кабінет. Короткі товсті пальці пурхали над струнами, наче сардельки в танці. Пташки на дереві за вікном мовчки слухали. Натаніелеві очі повнилися слізьми. Перед ним, наче привиди, пропливали спогади з далекого минулого...

— А тепер — ти!