Абір Мухерджі. Дим і попіл

Сказати правду ми не могли. Пояснювати, що ми тут, аби запобігти вбивству принца Уельського іпритом? За таку відповідь нас триматимуть на прицілі, доки не знайдуть якогось офіцера, щоб розібратися із цим питанням, а часу на це ми не мали. Відверту брехню легко викрити, і це може нам дорого коштувати. Потрібно щось банальне.

— Ми приїхали побачитись із міс Брейтвейт, секретаркою майора Доусона,— заявив я. Авжеж, про зустріч ми не домовлялися, але мені здавалося, що Марджорі Брейтвейт підтвердить мою історію, якщо вартові зателефонують їй, щоб перевірити. Заради принца Уельського лишалося молитися, щоб вона була на своєму місці.

Сипай, що нас розпитував, зник у караулці. Крізь відчинені двері я бачив, як він узяв слухавку і сказав кілька слів оператору. Спливали дорогоцінні секунди.

— Не думаю, що це спрацює,— прошепотів Не Здавайся.

— Де ваш бойовий дух? — пробурмотів я.— Краще моліться, щоб спрацювало, бо іншого виходу потрапити всередину, крім як перелізти через мур, я не бачу.

Вартовий повісив слухавку і гукнув одного зі своїх колег.

— Зберігайте спокій,— порадив я Не Здавайся, коли другий солдат увійшов до караулки.

Після короткої розмови обидва повернулися. Перший попрямував до нас, другий пішов до шлагбаума.

— Міс Брейтвейт просить вас їхати до адміністративного блока номер шість.

Двічі повторювати йому не довелося: не встиг шлагбаум піднятися й наполовину, як ми вже проїхали під ним і в’їхали в товсту цегляну арку калькуттської брами до Форт-Вільяму.

Тридцять дев’ять

арячкова діяльність на базі багато про що промовляла: подвоєна охорона; взводи сипаїв, що займали оборонну позицію; повні вояків вантажівки, що торохкотіли у клубах вихлопного газу. Незважаючи на все це, ми поїхали до адміністративного блока номер шість.

— Вони зачиняють форт,— завважив я.— Мабуть, Доусон уже привіз принца сюди.

— Схоже, ми прибули вчасно,— погодився Не Здавайся.— Ще дві хвилини, і крізь браму ми б не проїхали.

Я натиснув на гальма біля штаб-квартири «Відділа Н» і вистрибнув з авто. Вхід охороняв головоріз в однострої, озброєний гвинтівкою з грізним штиком.

— Ми отримали наказ явитися до майора Доусона,— сказав я, тицьнувши йому під носа своє посвідчення.— Нам терміново потрібно з ним поговорити.

Він похитав головою на шиї завтовшки зі стовбур дерева.

— Неможливо, сер. Маємо наказ. Нікого не впускати і не випускати.

Часу обговорювати це питання цивільно я не мав.

— Слухай, синку,— гаркнув я.— Не знаю, чи доводилось тобі бачити майора Доусона в приступі люті, але можеш мені повірити, видовище це не з приємних. Він чекає на нас за п’ять хвилин, і якщо ми не з’явимось, він розлютиться і захоче знати, чому так сталося. Тож якщо не хочеш провести решту свого військового життя за чищенням нужників, дозволь нам із колегою проїхати.

Коли я все пояснив, він швидко усвідомив, що мудро було б задовольнити моє бажання. Відступив і, кивнувши, махнув усередину, але ми з Не Здавайся уже крокували коридором.

Перестрибуючи через сходинки, ми піднялися на третій поверх, добігли коридором до великого кабінету, в якому розташувався «Відділ Н». Доусон був на місці: з люлькою в руці, в оточенні трьох своїх людей, він схилився над малою, що лежала на столі.

— Де принц?

Доусон підняв голову.

— Віндгеме,— роздратовано буркнув він.— Ви як той реп’ях...

Договорити він не встиг, бо вікна кімнати завібрували від вибуху.

Я кинувся до вікна. Завила сирена повітряної тривоги. З найближчої будівлі повалив стовп сіруватого диму, долинули крики, такі ж, які я востаннє чув на бойовищі у Франції.

Доусон уже стояв поруч зі мною.

— Іприт,— сказав я.— У місті підірвали димові бомби. А це по-справжньому. Ґурунг полює на принца.

Люлька Доусона впала на підлогу. Він похитав головою, не маючи ані бажання, ані змоги усвідомити факти.

— Як? Як він пробрався всередину?

— Немає часу пояснювати,— відрізав я.— Зараз ми мусимо подбати про принца.

— Він у резиденції старших офіцерів. Це один із будинків біля брами Святого Георгія,— пояснив Доусон, доки ми спускалися сходами й вибігали з будівлі.

Я застрибнув у авто, Доусон зайняв пасажирське сидіння.

— Нам потрібні протигази,— сказав я.

Не Здавайся з Алленбі, людиною Доусона, сіли на заднє сидіння.

Доусон указав напрямок.

— Склади біля каплиці Святого Патрика.

Підтвердження тому, що саме це і є справжньою атакою, довго чекати не довелося. Сцена нагадувала поле битви. Люди в протигазах несли бідолашного сипая, чиї очі були закриті імпровізованою пов’язкою, сорочка була розстебнута до талії, відкриваючи жахливі пурпурові опіки. Він корчився від болю, і ми ще довго чули його крики, доки їх не заглушило виття сирен. Ми проминули й інших: поранених, що могли ходити, командири виводили до вантажівок, і ті швидко кудись їхали, як можна здогадатись, до лазарету.