Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Певен, що цього разу наші друзі з військової розвідки не протестуватимуть,— відповів я, запрошуючи її на стілець навпроти.— Насправді вони тепер схильні сприяти нашому розслідуванню. Здається, телефон ви маєте. Можемо зателефонувати їм, якщо хочете.

Вона так і стояла, мовчки кипіла від злості, і на мить мені здалося, що вона обмірковує мою пропозицію, але передумала й сіла.

— Що ви хочете знати?

— Спочатку, місіс Данлоп,— сказав я,— чи не скажете ви, чому збрехали нам?

— Прошу?

Я глянув їй в очі.

— Вашого чоловіка вбили не в ліжку, еге ж?

Щось промайнуло в її очах. Як і першого разу, коли я її розпитував. То був не страх, щось інше. Може, виклик? Її рука потяглася в кишеню халата, але вигулькнула звідти порожньою. Можливо, вона шукала чотки. Не схоже, щоб їй була потрібна носова хусточка.

Вона гірко зітхнула.

— Чому ви так кажете?

— Бо це правда,— відповів я.— Бо я сумніваюся, що його дослідження малярії призвели до того, що він почав спати без москітної сітки. Гадаю, вам відомо, хто вбив вашого чоловіка. Ви прикриваєте вбивць. Не знаю тільки чому.

Реакцією на таку заяву міг бути тільки шок, але альтернативи не було — часу на люб’язності бракувало, і якщо чесно, я надто втомився, щоб через це перейматися. Враховуючи, що вдовою вона стала зовсім недавно, можна було очікувати, що зараз потечуть сльози, але Антея Данлоп не проронила ні сльозинки. Натомість вона сміливо глянула мені в очі.

— Не знаю, про що ви, капітане. Я вже казала, що випила снодійне. Знайшла Аластера вранці в його кімнаті.

Неправильна відповідь. Або, можливо, вона неправильно це сказала. Хай там що, вона брехала. Хотіла, щоб я повірив, буцімто вбивця проник до будинку, знайшов її чоловіка, привів його сюди, вбив, прибрав за собою і насунув килим на те місце, де не відмилися сліди крові, тоді пішов, і ніхто в домі цього не помітив. Навіть для Калькутти така історія була поганенькою. Я ні на мить не міг припустити, що вона вбила чоловіка власноруч, але це не означало, що вона не винувата.

— Хтось вам погрожує? — допитувався я.— Ви їх прикриваєте? Якщо так, я можу вас захистити.— Вдруге за ніч я обіцяю поліційний захист жінці. Матильда Рувель не повірила, що я здатен її захистити. Цього разу реакція була іншою. Антея Данлоп явно не вважала, що потребує захисту.

— Я вже сказала вам, капітане. Не знаю, про що ви.

Сказано це було буденним тоном, майже легковажно.

Жінка, яка відчайдушно намагається переконати мене в правдивості своєї історії, співала би геть по-іншому.

І тут мене осяяло. Вона вважає, що смерть чоловіка була справедливою. Вона жінка релігійна, віддана католичка з явним відчуттям того, що є добро і що є зло. Можливо, чоловік її зробив щось таке, чого вона не могла пробачити. Вона явно не почувалася винною через його вбивство, але брехати мені їй вдавалося важче. Раптом я зрозумів той блиск у її очах. Вона хотіла розповісти мені — пояснити, чому помер її чоловік і чому вона мала рацію, захищаючи його вбивцю.

Мені потрібно було лише поставити правильне питання.

— Гірчичний газ,— сказав я.

Вона звела на мене переляканий погляд.

— Що?

— Коли ви дізналися, що ваш чоловік досліджував не ліки від малярії, а працював над створенням для армії більш токсичного різновиду гірчичного газу?

— Я не...

— Не знали, доки не поїхали з Англії? Ви щонайменше почали здогадуватися про характер його роботи, коли приїхали сюди і почали працювати медсестрою у шпиталі Барракпуру. Це, напевно, було важко: така богобоязна жінка, як ви, мусить жити в одному будинку з чоловіком, який розробляє зброю масового вбивства.

— Я не знала,— з силою підкреслила вона. В очах її були сльози й гнів.— Він казав, що шукає протидію. І я вірила йому, доки...

— Доки що?

— Доки полковник Маꥳр не розповів правди.

— Маꥳр? — здивувався я.— Директор шпиталю? Навіщо йому вам розповідати?

— Горе,— пояснила вона.— Кінець 1917 року. Його сина поранили в Пассендалі. Хлопець жахливо обгорів під час газової атаки і за місяць помер у шпиталі. А він відповідав за об’єкт, де досліджується гірчичний газ. Така іронія долі. Спочатку він тримався мужньо, але був один випадок: я мусила зайти до його кабінету, а він був п’яний. Белькотів щось нескладне, причитав про гнів божий. Вважав, що це кара божа за його роль у сприянні злу.

Авжеж, я почала розпитувати Аластера. Чоловік відповів, що не мав вибору, що працював на благо короля та країни. Я змусила його пообіцяти, що кине все, щойно скінчиться війна. І він кинув. Отримав посаду у школі тропічної медицини.

Вона витерла сльози з очей.

— А тоді прийшов лист із Лондону, його викликали в Портон-Даун[23] продовжувати дослідження. Я благала його відмовитись, але він не послухав. Ніколи не бачив нічого злого в тому, що робив, тільки науковий виклик: удосконалення ще ефективніших отрут. І коли він погодився на цю посаду, я усвідомила, що це не та людина, за яку я виходила заміж. Не знаю, що б я робила, якби місяць тому не з’явився той чоловік.

— Хто? — запитав я.

Вона замовчала.