Абір Мухерджі. Дим і попіл

До комісара я відчував симпатію. Ми з ним разом пройшли довгий шлях. Обоє ветерани війни, служили у військовій розвідці, хоча, на відміну від Доусона, служили на фронті, а не лежали лежнем в Індії. І от поруч із ним стояв Доусон, заливав отруту у вуха старого, розповідав про мою залежність. Роки важко заслуженої довіри зруйновані за кілька секунд.

Обидва чоловіки повернулися до мене. Обличчя Таггарта лишалося похмурим. Прочитати емоції Доусона годі й було думати.

— Ось і ви, Віндгеме,— промовив Таггарт. Він махнув на одну з двох канап біля низенького столика.— Сідайте, будь ласка.

Я пройшов туди, приготувався до удару, який на мене чекав.

— Майор Доусон повідомив мені вельми тривожні новини,— продовжив він.— До речі, де ваш сержант?

— Сер?

— Я так зрозумів, він супроводжував вас сюди. Він теж мусить це почути.

У мене шлунок звело. Погано вже те, що комісар накручуватиме мені хвоста в присутності Доусона. Невже так необхідно кликати ще й Не Здавайся?

— Він чекає за дверима.

— Сержант Банерджі,— гукнув Таггарт у напрямку дверей.— Зайдіть, будь ласка.

Увійшов Не Здавайся, віддав честь і соромливо сів поруч зі мною. Таггарт опустився на канапу навпроти, Доусон продовжував міряти кімнату кроками у нього за спиною.

— Отже,— почав Таггарт,— я так розумію, сьогодні ввечері ви обидва були дуже зайняті.

— Сер?

— У Барракпурі. Доусон сказав, ви попередили убивство жінки.

Вражає, як швидко про це дізнався Доусон. От тільки незрозуміло, до чого це.

— Нам пощастило,— кивнув я.— Опинилися в потрібному місці у невдалий час.

— І вважаєте, що напад пов’язаний із убивством тієї медсестри, Рут Фернандес?

— Не тільки, а ще й з убивством шпитального інтенданта на ім’я Пріо Таманг, яке сталося чотири ночі тому.

Доусон почув ім’я Таманга, і в очах його спалахнув якийсь вогник.

— Ми почали переслідування,— продовжив я,— але загубили його на території шпиталю.

— Ви бачили його обличчя? — втрутився Доусон.

— Так.

— Який у нього вигляд?

— Викапаний гуркх.

— Вік?

— Не знаю,— потер я потилицю.— Гадаю, за сорок. У мешканців Сходу важко визначити... Принаймні мені. Ще й темно було.

— Звідки ви знаєте, що він вирішив напасти на медсестру Рувель? — запитав Таггарт.

Моє збентеження змінилося полегшенням, я вже почав думати, що зрештою тут не через свою пристрасть до наркотиків. Витяг із кишені світлину і простягнув комісару.

— Вважаю, він вирішив убити людей із цієї світлини — у будь-якому разі, більшість із них. Одну особу, здається, пощадив. Наступною жертвою може стати ось цей чоловік,— я вказав на полковника Маꥳра.

— Що змушує вас так думати? — запитав Доусон.

— Ви знаєте,— парирував я.— Припускаю, що саме ви наказали забезпечити йому охорону як свідку.— Я повернувся до лорда Таггарта і приготувався підірвати бомбу: — Це стосується того, що відбувалося під час війни, сер. Серія експериментів під кодовою назвою «Равалпінді». Експерименти з гірчичним газом ставили на місцевих вояках. Вважаю, що наш убивця міг бути одним із піддослідних. Його помста спрямована на людей, через яких він зазнав страждань.— Я повернувся до Доусона: — Вам потрібно переглянути записи про всіх, на кому випробували речовину. І дізнатися, хто це може бути.

Я чекав, доки вони усвідомлять мої слова. Таггарт із Доусоном перезирнулися, тоді Доусон підійшов до нас і сів поруч із комісаром.

— Скажіть їм,— зітхнув Таггарт.

Доусон ледь помітно кивнув у відповідь.

— Комісару все відомо про «Равалпінді»,— сказав він,— навіть такі деталі, про які ви ще не довідалися. Так, справді, певні експерименти проводили під егідою Данлопа. Що ж до записів, мої люди вже почали їх переглядати, але доки ще не знайшли нічого корисного.

— І ще,— лаконічно підказав Таггарт.

Доусон завагався.

— 1917 року з Британії було кілька поставок гірчичного газу, але для експериментів використали не весь газ. Рештки пильнували в арсеналі у Барракпурі. Нещодавно ми отримали наказ повернути його до Британії. Тож спочатку залишки речовини перевезли до Форт-Вільяму, де мусили підготувати до транспортування в Британію.

Він зробив паузу і посовався.

— Кажіть,— повторив Таггарт, цього разу наполегливіше.

Доусон кашлянув. Обличчя його сполотніло.

— Сталося так, що під час перевезення до Форт-Вільяму два тижні тому кілька каністр газу зникло...

Його слова вразили мене, як вистріл із гаубиці, і на якусь мить я закляк, не в змозі говорити. Досі я вважав, що ми маємо справу з божевільним гуркхом, озброєним лише кривим ножем. А тепер виявилося, що у нього в арсеналі ще й отруйний газ. У шлунку стало гірко від жовчі. Я бачив, як газ нищив загартовані в боях полки, а тепер Доусон каже, що така зброя потрапила в руки навіженого, схибленого на помсті.

— Як? — вирвалося у мене.— Його ж мусили перевозити під суворою вартою?