Абір Мухерджі. Дим і попіл

Ні, моє перше завдання — позбутися ножа. Я й досі не розумію, навіщо його прихопив. Точно не тому, що хотів зберегти доказ. На ньому могли лишитися відбитки пальців убивці, але і мої також. Можливо, чимось мене зачепила форма: лезо, скоріше зігнуте, ніж вигнуте, десять-одинадцять дюймів завдовжки, такі, якими були озброєні гуркхи[3] під час війни, тільки з рукояткою, обтягнутою чорною шкірою, оздобленою орнаментом та інкрустацією у вигляді маленького срібного дракона.

Доцільно було б жбурнути його в Хуглі. От тільки річка за кілька миль звідси, а я весь у крові, тож далеко в такому одязі не відійду. Потрібно перевдягнутись. Я пішов дахом, роззираючись навколо, і нарешті знайшов те, що шукав. Рухаючись зовсім тихо, я за кілька хвилин подолав відстань і незабаром уже перебирав білизну на мотузці, як та домогосподарка прискіпливо оглядає товари в «Імперії одягу Чакербатті» на Боу-базар. Індійці зациклені на ритуальній чистоті, і не лише свого тіла, а й одягу. Схоже, на цю зацикленість страждало все небіле населення міста, і в будь-який час половина Чорного міста буквально потопала в морі розвішеної сушитися білизни. Вибравши сорочку, я обережно зняв свою і загорнув у неї ніж. Сорочка з мотузки була старою, вилинялою та на розмір замалою, але я старанно застебнув її і підкотив рукави. Для завершення ансамблю поцупив чорну шаль, яку місцеві називали чадрою, накинув на голову та плечі, як це роблять старі жінки, і продовжив свій шлях дахами, доки не знайшов низеньке місце, де можна було легко зістрибнути на вулицю. Звідти я пішов на північ, до каналу Серкуляр, додав до ножа та сорочки цеглину й поклав пакуночок на депозит у чорні води, ніби якийсь індус-кришнаїт, що приносить жертву своїм богам. Після цього узяв курс на захід, зупинився біля криниці, щоб умитися, і пройшов ще милю чи більше до цілодобової стоянки рикш біля вокзалу Сілда.

Я йшов, а в голові крутилася лише одна думка. Я мушу дізнатися, чому влаштували облаву. Не може бути збігом, щоб убили людину і поліція моралі влаштувала першу за місяць облаву в притоні в той саме час, що я там був.

Годинник на Коледж-сквер показував чверть на четверту, і невдовзі я уже повертав на Премчанд-Борал-стрит. Раненько. Здебільшого я вирушав додому з Тан-гри не раніше четвертої. Ця іронія мене б розсмішила, якби не мрець, якого я там залишив.

Я піднявся сходами до своєї кімнати і вставив ключ У замок. Усередині було темно. Втім, рухатися я мусив обережно. Квартиру ми винаймали разом з молодшим офіцером, Не Здавайся Банерджі, а спав він дуже сторожко. Насправді звали його не Не Здавайся, а Сурендранат. Власне, це означає «король богів», та як і більшість імен королів, які ми вчили на уроках історії, вимовити його ніяк не вдавалося ні мені, ні більшості британських офіцерів на Лал-базар. Якийсь старший офіцер перехрестив його на Не Здавайся. Того чолов’яги уже давно не було серед живих, а ім’я приліпилося.

Авжеж, хлопець знав про мою пристрасть до опію. Ми ніколи не обговорювали це, але дурнем він не був і спочатку проявляв своє занепокоєння розпливчастими відкритими питаннями щодо мого здоров’я, до яких додавався такий погляд, яким на нас дивилася мати, коли ми поверталися додому після бійки. Не скажу, щоб це щось змінило; врешті-решт він відмовився від питань, хоча час від часу я ловив на собі ті особливі погляди.

Актуальнішим питанням був наш слуга, Сандеш. Він також ночував у квартирі, хоча й спав на циновці під обіднім столом. Він мусив би спати в кухні, але скаржився, що та занадто велика і високі стелі викликають у нього безсоння. Зазвичай розбудити його я не боявся, бо навіть якщо йому кортить дізнатися, де це я вештаюсь ночами, йому вистачає клепки пам’ятати своє місце і не висловлювати свою думку. Та якщо він побачить мене у вбранні дружини іспанського рибалки, це може порушити навіть його монументальну байдужість.

Я прокрався коридором до своєї кімнати і, опинившись усередині, замкнув двері. Крізь відчинене вікно сочилося світло молодого місяця, ніби серпанком вкриваючи меблі. Темрява здавалася захистом, тож я вирішив обійтися без лампи, зняв із себе чадру і витяг із кишені штанів зім’яту пачку «Кепстена» і сірникову коробку. Я взяв сигарету, запалив її тремтячими руками і зробив довгу, глибоку затяжку.

У кутку стояла моя шафа, велика дерев’яна конструкція, що є невід’ємною частиною більшості калькуттських спалень. Якщо не зважати, що до однієї з дверцят кріпилося велике дзеркало, шафа була нічим не примітна, тож цілком безпечно було розмістити в ній сталевий відсік із замком, що займав добру чверть шафи і містив кілька цінних речей, а також велику кількість сумнівних надбань. Поклавши недопалок у стару олов’яну попільничку на столі, я стягнув із себе позичену сорочку, запхав її разом із чадрою у сталевий відсік своєї шафи і замкнув його. Одяг потрібно спалити, але зараз для нього це найбезпечніше місце. Сховавши докази, я рухнув на ліжко і затулив обличчя руками, а сигарета лишилася тліти на столі.

Три

22 грудня 1921 р.