Абір Мухерджі. Дим і попіл

Я вийшов на вулицю, повернувся і підняв очі на похоронне бюро. Два темні поверхи з вікнами, забраними ґратами, витерта вивіска над дверима, підвал, поєднаний з опійним притоном. І тут я зрозумів. Відповідь була просто перед моїми очима.

Я загасив недопалок об стіну і поквапився всередину. Найкраща схованка — на видному місці. А ховати труп найкраще серед інших мерців. Я спустився сходами, шукаючи покійницьку. Довго шукати не довелось: я йшов на запах формальдегіду та гниття.

Кімнатка була темною, з низькою стелею та металевими шафами, вбудованими в стіну. Я витяг носову хусточку і притиснув до обличчя, тоді смикнув ручку першої шафи й обережно потягнув полицю. Всередині лежало тіло, ногами до дверцят. Тож довелося витягувати повністю, щоб побачити груди й обличчя. Це труп не мого китайця. Це китаєць, але, схоже, помер він природною смертю, а не від колотої рани в груди. Зачинивши шафу, я зазирнув до іншої, яка виявилася порожньою. В третій лежало тіло старої китайської леді. Запах стояв нестерпний, мене охопив страх, але я відчинив четверті й останні дверцята. Впізнав, щойно побачив заплямовану кров’ю сорочку. Та все одно мусив побачити обличчя, щоб достеменно переконатись. Шрам був на місці, очі ні. Як добре знати, що все це не витвір моєї уяви.

Зачинивши шафу, я знову піднявся сходами і вийшов через парадний вхід. Подякував Мітрі і сказав, що опитувати колегу, констебля Ґреваля, вже не потрібно. Пригостив ще однією сигаретою за клопіт і пішов собі у напрямку головної дороги, до стоянки рикш.

Я крокував і намагався зібрати все докупи. Двоє британців в хакі, один із них, можливо, майор Доусон, прибули за якийсь час після того, як поїхали люди Каллаґана. Пробули в будинку з годину, а тоді поїхали, нічого не взявши з собою. За цей час вони могли перенести тіло до трупарні похоронного бюро і запхати в порожню шафу. Якщо це були оперативники військової розвідки, це означає, що команда Каллаґана їх попередила. Можливо, сам Каллаґан і зателефонував. Він казав, що облаву влаштували дуже швидко. Може, за всім цим стоїть «Відділ Н». Питання тепер у тому, навіщо вони сховали тіло і що хочуть з ним зробити.

Я б і далі міркував над цією загадкою, якби не виявив, що проходжу знайомими місцями. За кілька будинків звідси опійний притон, до якого я вже давненько не зазирав. Неподалік від шинка, яким заправляв голландець П’єт завбільшки з дуб, і клієнтура у нього була такою ж сумнівною, як і напої. П’єта принесло в Калькутту хвилею одного літа, як приплив викидає на берег невдаху, чий корабель розбився, відтоді він тут і живе. Чолов’яга припав мені до душі. Питань на ставив, подавав тобі випивку та давав спокій. Я б навіть до нього зайшов, якби мав час. Та натомість я минув забігайлівку П’єта і взяв курс на опійний притон.

Вісім

23 грудня 1921 р.

ай був, як не дивно, ще теплим. Чи я прокинувся раніше, ніж звичайно, чи то Сандеш не квапився його заварювати. Годинник зупинився, тож важко було сказати, але, мабуть, перше, оскільки Сандеш був не з тих, хто зраджує своїм звичкам.

Я встав, одягнувся, виплеснув чай за вікно і вийшов до коридору, на запах варених яєць.

— Доброго ранку, сагибе.— Сандеш пройшов повз мене, прямуючи до вітальні зі склянкою лаймового соку.

Я пішов за ним. Не Здавайся сидів за столом, читаючи «Стейтмен» і вмочуючи трикутничок тосту у яйце. Він не відвів очей від газети, лише кивнув, коли Сандеш поставив перед ним склянку з соком.

Ділити квартиру з молодшим офіцером, особливо місцевим,— не надто поширена практика серед офіцерів Імперської поліції, і одні зустріли моє рішення зі збентеженням, інші — з жахом, але відмовляти не стали. Саме думка про те, що мої дії можуть наполохати деяких людей, здалася мені доволі приємною. Але в мене були й практичні міркування: як немає сенсу вивчати Париж за допомогою німця, якщо поруч є француз, то найкраще зрозуміти Калькутту та її мешканців можна через її рідних синів — і Не Здавайся, попри його кембриджську освіту та рафіновану вимову, народився і виріс у Калькутті і здатен був поділитися зі мною такою кількістю знань, про яку цілий факультет професорів-орієнталістів і не мріяв.

— Доброго ранку,— буркнув я.

Він різко підвів очі, ніби не бачив мене вже кілька місяців. Та й не бачив о такій порі.

Він підвівся.

— Доброго ранку.

Я сів навпроти нього, Сандеш заметушився за спиною, приємно вражений тим, що бачить мене так рано.

— Щось цікаве в газеті?

Він постукав пальцем по заголовку над шпальтами першої сторінки.

— Віцекороль видав наказ, що забороняє Конгрес волонтерів. Тут про це три шпальти і передовиця.

Я попросив Сандеша принести тост і каву, тоді повернувся до Не Здавайся.

— А що каже про це редактор «Інглішмена»?