a03dd1912f991b3591e5d6c83e0c38cc

намагається порушити права на життя та безпеку інших людей, займа-

ється поліція.

16

— Їх садять до в’язниці і

добряче лупцюють, — додала

Романа.

— Та ну, що ти таке гово-

риш! — обурився тато. —

Катування заборонене Консти-

туцією.

— А чому? Хіба вони не за-

служили? — здивувався Марко.

— Ну, в нас же не Середні

віки. В нас карають не батогами,

а обмеженням волі.

— Тобто садять до в’язниці?

— Точно. Але поліція не

може посадити злочинця у в’яз-

ницю. Це може зробити тільки

суддя після того, як злочин буде

доведено.

— Усе так складно!

— А ти як хотіла? Уяви собі,

що на тебе просто наговори-

ли: ти нічого не робила, а тебе

оббрехали. І що, одразу до

в’язниці?

— Ні.

— Отож. Тому без рішення

суду, який розібрався у всьому,

нікого не можуть покарати.

— А якщо суддя помилився?

— Таке теж буває. Тоді мож-

на скаржитися у вищий суд. Але

порушувати конституційні права

людей не можна. Запам’ятайте це.

17

Якось ми приїхали до дідуся й бабусі. Бабуся, звісно, одразу

почала пригощати нас пиріжками, а дідусь взявся хвалитися

новими товстими книжками, які купив. Коли раптом у двері

подзвонили.

— Подивися, хто там? — попрохав дідусь.

І ми з Марком одразу побігли до дверей. Відкрили — а там полі-

ціант у формі. Ну, ми, звісно, принишкли.

— Тут поліція! — крикнув Марко дідові.

— Зараз іду, — відповів дідусь.

І хоч ми відійшли, пропускаючи поліціанта, він стояв за порогом, поки не побачив дідуся.

— Добрий день, що вам?

Поліціант показав своє посвідчення і запитав, чи не заважають ве-

чорами сусіди, бо на них весь під’їзд скаржиться. Поки дідусь розпо-

відав про сусідів, я весь час думала, і коли поліціант пішов, запитала:

— Дідусю, а чому він не зайшов до квартири?

— Як це, чому? Бо я його не запросив.

— Ну то й що, він же з поліції.

Дідусь посміхнувся і перекривив мене:

— Ну то й що, це мій дім. А мій дім — моя фортеця.

— І ніхто —ніхто не має права зайти? — перепитав Марко

— Ніхто. Хіба що має рішення суду. А взагалі, любі діточки, ви по-

винні знати, що Конституція України захищає ваше приватне життя. І

не лише дім. От, наприклад, ти, Марку, читаєш есемески, які отримує

Романа?

— Ні, — одразу закрутив головою Марко.

— Читаєш —читаєш! — заявила Романа.

— Так це було лише раз, та й те мама насварила.

— І правильно, — сказав дідусь. — Конституція захищає всю вашу

інформацію: і повідомлення в соцмережах, і мейли, і звичайні листи, і

есемески, і телефонні розмови, — ніхто не може їх підслуховувати без

вашого дозволу. Поки ви неповнолітні, батьки мають піклуватися про

вашу безпеку, але у життя дорослої людини ніхто не має права втруча-

тися — ані поліція, ані директор фірми, ані сам президент.

18

— Ну а якщо це шпигун?

— Чи злодій?

— Тоді суд дає дозвіл на те, щоб поліція могла за ним спостеріга-

ти. Але без рішення суду ніхто і ніяк цього робити не може.

— Виходить, що кожен може робити, що хоче? — запитав Марко.

— Так.

— І жити де хоче?

— Точно.

— І їздити куди захоче.

— Якщо не порушує закон. Саме це і називається свободою.

19

— Ви можете не повірити, — розповідав дідусь. — Але коли я був

молодим, про свободу ми могли лише мріяти.

— Я знаю, ви тоді жили в Радянському Союзі, — вставила Романа

— Правильно. А у Радянському Союзі всім керували комуністи, і

будь-які інші партії були заборонені.

— Як це? Хіба у вас не було Конституції? — не повірив Марко.

— Була, але в ній було написано, що єдиною партією є комуніс-

тична. І все.

— А як же ви ходили на вибори?

— А так і ходили. Вибирали з однієї партії і одного кандидата.

— Хіба це вибори, якщо лише один? — здивувалася Романа.

Бабуся зайшла до кімнати, почувши цікаву розмову. Старі люди

страшно люблять згадувати.

— Звісно, це не були справжні вибори. Влада лише робила вигляд, що її обирає народ. А насправді це була окупація.

— І люди терпіли?

Бабуся посміхнулася і перезирнулася з дідусем.

— Та що ви, любі! У Радянському Союзі навіть говорити про це

було заборонено.

— Як це? — не зрозумів Марко.

— А отак. За те, що говориш не те, що треба, за те, що пишеш

не те, що кажуть, навіть за те, що читаєш заборонені книжки, людей

садили до в’язниці.

— Це як у кіно, — зітхнула Романа.

— Ми так жили. Ви не уявляєте, нам навіть до церкви на свята

ходити забороняли. От я вчителькою працювала, то якби пішла до

церкви, мене б з роботи звільнили.

— За що? — очі Романи стали круглими.

— За те, що віриш у Бога, а не у комунізм.

— Ви нас дурите. Такого не буває, — покрутив головою Марко.

Бабуся з дідусем знову перезирнулися. Дідусь сказав:

— Буває. От підростете трохи, я вам дам почитати книжки, де все

докладно написано про це.

20

— Не може бути, щоб люди

таке терпіли й не вийшли на

Майдан, — Марко не здавався.

— Та що ти, Марку! — сплес-

нула руками Бабуся. — Який

Майдан? Тоді навіть на мітинг не

можна було зібратися, одразу

всіх арештовували. Тисячі лю-

дей сиділи у таборах за те, що

мали власну думку й хотіли її

висловити.

— Для вас свобода як пові-

тря. Тому ви її не помічаєте, —

підхопив дідусь. — Але і сво-

бода слова, і свобода релігії, і

свобода мітингів — усе це було