20 000 льє під водою

— Камені не падають з неба, — вимовив Консель. — А коли це трапляється, то вони звуться аеролітами.

Другий камінь, дбайливо заокруглений, вибив з руки Конселя смачну ніжку припутня, зробивши цим його зауваження ще переконливішим.

Схопившись миттю на ноги і взявши рушниці, ми приготувалися відбити перший-ліпший напад.

— Невже це мавпи? — скрикнув Нед Ленд.

— Майже! — відгукнувся Консель. — Це дикуни!

— До шлюпки! — скомандував я, направляючись до моря.

І справді, треба було відступати, бо з лісу, який закривав од нас обрій справа, на відстані сотні кроків з’явилося близько двадцяти дикунів, озброєних луками і пращами.

Наша шлюпка була прив’язана в десяти туазах від нас.

Дикуни наближалися не поспішаючи, але з явно ворожими намірами. Камені і стріли сипалися дощем.

Нед Ленд не хотів залишати своїх запасів. Незважаючи на загрозливу небезпеку, він схопив однією рукою кабана, другою — кенгуру і почав досить швидко відступати.

— За дві хвилини ми вже були на піщаному березі. Перекласти в шлюпку запаси і зброю, відштовхнути її од берега і вставити весла в кочети було справою однієї хвилини. Та не встигли ми від’їхати й на два кабельтових, як сотня дикунів, виючи й розмахуючи руками, увійшла по пояс у воду. Я сподівався, що їхня поява приверне чиюсь увагу на «Наутілусі», але даремно. Величезне судно здавалося зовсім безлюдним.

Через двадцять хвилин ми вже піднялися на борт. Люк був відкритий. Прив’язавши шлюпку, ми спустилися всередину «Наутілуса».

Я зайшов у салон, звідки долинали звуки органа. Капітан Немо, зігнувшись над інструментом, настільки поринув у гру, що не помітив мене.

— Капітане! — звернувся я до нього.

Він не чув мене.

— Капітане! — повторив я, торкаючись його рукою.

Він здригнувся і повернув до мене голову.

— А, це ви, пане професоре! Ну, як ваше полювання? Чи збагатився ваш гербарій?

— Так, капітане. Але ми, на жаль, привели за собою натовп двоногих, присутність яких мені здається небезпечною. — Яких двоногих?

— Дикунів.

— Дикунів! — іронічно промовив капітан Немо. — І ви дивуєтесь, пане професоре, що, ступивши на одну з земель нашої кулі, ви знайшли там дикунів? А де їх немає? І до того ж чим гірші ті люди, яких ви звете дикунами, від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то дикунів я зустрічав скрізь!

— І все ж таки, — наполягав я, — коли ви не хочете бачити їх на борту «Наутілуса», треба вжити деяких застережних заходів.

— Заспокойтеся, пане професоре, нема чого турбуватися.

— Але ж цих дикунів багато.

— Скільки ви їх налічили?

— Щонайменше сотню.

— Пане Аронакс, — відповів капітан Немо, опускаючи пальці на клавіші органа, — якби навіть усе туземне населення Нової Гвінеї зібралося на цьому березі, «Наутілус» усе одно не боявся б їхнього нападу!

Пальці капітана Немо знову забігали по клавіатурі інструмента, причому я помітив, що він торкався лише чорних клавішів. Це надавало його мелодії чисто шотландського мінорного відтінку. Незабаром він так захопився грою, що зовсім забув про мене. Я не насмілився більше переривати його і тихо вийшов.

Я піднявся на палубу. Ніч уже спустилася, бо під цими низькими широтами присмерків не буває: сонце, а з ним і світло, зникає відразу. Острів Гвебороар був ледве помітний у темряві. Проте численні багаття, розкладені на узбережжі, свідчили, що дикуни не збиралися його покидати.

Так я простояв на самоті кілька годин, то думаючи про цих тубільців, але вже не боячись їх — спокійна упевненість капітана перейшла й до мене, — то забуваючи про них, зачарований красою розкішної тропічної ночі.

Мої думки летіли до Франції, яку через кілька годин побачать зірки північної частини неба; дивлячись на них, я згадував свою вітчизну. В самому зеніті сяяв місяць, оточений яскравими сузір’ями. Я раптом згадав, що цей вірний і послужливий супутник Землі повернеться післязавтра на це ж саме місце, щоб підняти морську воду і зняти «Наутілус» з його коралового ложа. Близько опівночі я, упевнившись, що на морській поверхні і під деревами на узбережжі все спокійно, повернувся до своєї каюти і мирно заснув.

Ніч минула без будь-яких пригод. Дикуни, очевидно, були налякані самим виглядом потвори, що лежала на мілині в бухті. Інакше вони могли б легко проникнути через відкриті люки всередину «Наутілуса».

8 січня о шостій ранку я знову піднявся на палубу. Зоря розганяла останні нічні тіні. Крізь розірване клоччя туману з’явилося спочатку узбережжя острова, а потім вершини його гір.