20 000 льє під водою

Протягом цього переходу море безперестанно розгортало перед нами чудові видовища, різноманітячи їх до безконечності. Воно міняло свої декорації і обстановку сцени для нашої втіхи, і ми не тільки мали можливість милуватися картинами незвичайної краси, але могли ще проникати в найбільші таємниці океану.

Вдень 11 грудня я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель дивилися на яскраво освітлену воду у кришталеві вікна. «Наутілус» стояв нерухомо. Наповнивши свої резервуари, він тримався на глибині тисячі метрів у мало населених шарах океану, де тільки зрідка з’являються великі риби.

Я читав у цей час прекрасну книгу Жана Масе «Слуги шлунка» і насолоджувався дотепними виразами, коли Консель раптом перервав моє читання.

— Чи не завгодно панові підійти на хвилину до вікна? — сказав він якимсь дивним голосом.

— А що там сталося, Конселю?

— Нехай пан погляне.

Я підійшов, сперся ліктями на підвіконня і почав вдивлятися у вікно. Величезна чорна маса, освітлена яскравою електрикою, нерухомо висіла посеред вод. Я дивився на неї уважно, намагаючись узнати породу велетенської китоподібної тварини. Раптом у мене промайнула думка.

— Корабель! — вигукнув я.

— Так, — сказав канадець, — корабель, що зазнав аварії і пішов прямо на дно!

Нед Ленд не помилявся. Перед нами був корабель, обрізані ванти якого ще висіли на бортах. Корпус його, здавалося, був ще в доброму стані: катастрофа, очевидно сталася кілька годин тому. Три обрубки, які підносилися над палубою ледве на два фути, показували, що корабель у боротьбі за життя мусив пожертвувати щоглами. Але, накренившись, наповнився водою і лежав тепер на лівому боці. Сумно було дивитися на цей корабель, що потонув, а ще сумніше було бачити його палубу, на якій лежало кілька трупів, прив’язаних вірьовками. Я нарахував чотирьох чоловіків, один з яких стояв біля стерна, і жінку, що тримала дитину на руках, висунувшись наполовину з люка. Ця жінка була молода. Я роздивився при яскравому світлі прожектора «Наутілуса» риси її обличчя, які вода ще не встигла спотворити. Останнім зусиллям вона підняла над головою дитину; бідна крихітка рукою обнімала шию матері. Обличчя чотирьох моряків, які робили останні зусилля, щоб розв’язати вірьовки, що обплутували їх, були спотворені конвульсіями і здавалися мені жахливими. Один з них, стерничий, більш спокійний, з обличчям ясним і суворим, з посивілим волоссям, стискуючи рукою штурвал, здавалося, ще управляв рештками свого трищоглового корабля в глибинах океану.

Яка сцена! Ми стояли занімілі, схвильовані цією картиною катастрофи, сфотографованої, так би мовити, в її останні хвилини. І я вже бачив, як наближалися величезні акули з вогняними очима, притягувані запахом людського тіла.

Тим часом «Наутілус» обійшов навколо потонулого корабля, і я встиг прочитати на його кормі напис:

«ФЛОРІДА». ЗУНДЕРЛАНД.

РОЗДІЛ XIX Ванікоро

Це жахливе видовище було першим з ряду морських катастроф, які «Наутілус» повинен був зустріти на своєму шляху. З тих пір як він пропливав частіше відвідувані моря, ми не рідко бачили гниючі у воді корпуси кораблів, що зазнали катастрофи, а глибше знаходилися гармати, ядра, якорі, ланцюги і тисячі інших залізних предметів, які поїдала ржа.

Ми по-старому жили ніби ізольовані на «Наутілусі», який продовжував своє плавання. 11 грудня ми побачили архіпелаг Паумоту, названий Бугенвілем у свій час «Небезпечною групою островів». Він простягся на п’ятсот льє з південного сходу на північний захід, між 13°30? та 23° 50? південної широти і 125°30? та 151°30? західної довготи, від острова Дюсі до острова Лазарєва. Цей архіпелаг займає поверхню в триста сімдесят квадратних льє і складається з шістдесяти груп островів, серед яких є група Гамб’є, що перебуває під протекторатом Франції. Острови ці — коралові. Внаслідок повільної, але невтомної роботи поліпів вони весь час піднімаються з води і рано чи пізно з’єднаються між собою. Потім цей новий острів з’єднається з сусідніми архіпелагами, і п’ятий материк простягнеться під Нової Зеландії та Нової Каледонії до Маркізьких островів.

Того дня, коли я розгорнув цю теорію перед капітаном Немо, він відповів мені холодно:

— Земля потребує не нових континентів, а нових людей!

Під час свого плавання «Наутілус» випадково підійшов до острова Клермон-Тоннера, одного з найцікавіших у групі островів, відкритих 1822 року капітаном «Мінерви» Беллем. Завдяки цьому я зміг тоді вивчити колонії мадрепор, яким зобов’язані своїм походженням острови цього океану.