Втрачений символ

Він завершив дешифрування і спантеличено дивився на результат. Вимальовувалася досить чітка картина. Заплутана сітка трансформувалася... набула іншого вигляду... і хоча Малах і не збагнув увесь текст до кінця, все ж він зрозумів достатньо, щоб знати, в якому напрямку рушати.

«Ця піраміда показує шлях».

Сітка вказувала на один з найбільших у світі містичних об'єктів. Хоч яким би неймовірним це не видавалося, але саме цей об'єкт як завершальний пункт своєї подорожі й уявляв Малах у своїх мріях.

Так призначила йому доля.

РОЗДІЛ 107

Кетрін Соломон відчувала під собою холод кам'яного стола.

Жахливі картини смерті Роберта і думки про брата вирували в її свідомості. Невже Пітер теж загинув? Химерний ніж на сусідньому столику час від часу нагадував їй про те, що така ж страшна доля чекає і на неї.

«Невже це й справді глухий кут і виходу немає?»

Дивним чином її думки повернулися до дослідницької роботи, яку вона здійснювала, до ноетичної науки та до тих фундаментальних відкриттів, котрі вона нещодавно зробила. «І все це тепер втрачено... згоріло в полум'ї пожежі...» Їй не вдасться тепер поділитися зі світом своїм відкриттям. Своє найдивовижніше відкриття Кетрін зробила лишень кілька місяців тому, і його результати містили потенціал, здатний змінити ставлення людства до такого явища, як смерть. Дивно, але, коли вона згадувала про цей експеримент, думки її сповнювалися несподіваною втіхою.

Ще молодою дівчиною Кетрін Соломон часто замислювалася, чи є життя після смерті. Чи існує рай? Що трапляється, коли ми помираємо? Вона подорослішала, і наукові факти швидко стерли в її свідомості всі нафантазовані уявлення про рай, пекло чи життя після смерті. Концепцію «життя після смерті» вона сприймала виключно як витвір людського розуму, як казочку для полегшення сприйняття жахливої правди про скінченність нашого буття.

«Принаймні так мені тоді здавалося...»

Рік тому Кетрін із братом обговорювала одне з найактуальніших філософських питань — про існування людської душі, зокрема, чи має людина якусь форму свідомості, що здатна вижити поза межами тіла?

Вони обоє відчували, що така форма людської душі, мабуть, таки існує. Із цим погоджувалися більшість древніх філософів. Буддійська та брамінська мудрість виходили з існування такого явища, як метемпсихоз, тобто переселення душі до іншого тіла після смерті. Послідовники Платона вважали тіло «тюрмою», з якої тікає душа, а стоїки називали душу apospasma tou theu — «часточкою Бога» — і вірили, що Бог забирає її собі після смерті.

З певним розчаруванням Кетрін усталилася на думці, що концепцію людської душі, певно, ніколи не вдасться довести науковим шляхом. Підтвердити, що людська свідомість живе за межами тіла після його смерті було тим самим, що видихнути кільце цигаркового диму, а потім, кілька років по тому, намагатися знайти його.

Після їхньої дискусії у Кетрін виникла дивна ідея. Колись її брат згадав у розмові про Книгу Буття, яка містила описання душі, як нешама (Neshamah) — щось на кшталт духовного «розуму», що існував окремо від тіла. Кетрін збагнула, що слово «розум» передбачало наявність думки. Ноетична наука однозначно твердила, що думки мають масу, тому цілком природно припустити, що людська душа також має свою масу.

«Чи можна зважити людську душу?»

Звісно, ця ідея видавалася неймовірною, надто абсурдною.

А за три дні Кетрін несподівано прокинулася від міцного сну і різко сіла у ліжку. Вона швидко вдяглася, поїхала до своєї лабораторії і негайно почала готувати експеримент, що був вражаюче простим і водночас лячно сміливим.

Кетрін і гадки не мала, вдасться експеримент чи ні, і тому вирішила поки нічого не казати Пітерові до завершення роботи. Робота зайняла чотири місяці, але зрештою Кетрін привезла свого брата до лабораторії та викотила на візку велику купу приладдя, яке ховала в дальній комірчині.

— Я сама його спроектувала і зібрала, — сказала вона, демонструючи Пітерові своє відкриття. — Ти не здогадуєшся, що це таке?

Брат здивовано витріщився на химерну машину.

— Мабуть, інкубатор?

Кетрін розсміялася і похитала головою, хоча здогадка була цілком слушною. Пристрій і справді скидався на прозорий шпитальний інкубатор, або ж кувез, для дочасно народжених дітей. Однак ця машина була на зріст дорослого чоловіка — довгаста, герметична й прозора пластикова капсула, схожа на такий собі футуристичний спальний мішок. Він розташовувався поверх численних електронних приладів.

— Може, ось це допоможе тобі здогадатися, — сказала Кетрін, підключаючи свій витвір до джерела електроструму. На машині засвітився дисплей, Кетрін почала ретельно калібрувати кілька давачів, і на дисплеї застрибали цифри.

Коли вона закінчила, то на ньому висвітилося:

0,0000000000 кг.

— Це ваги? — спитав Пітер.

— Не просто ваги. — Кетрін взяла тоненьку паперову смужку з найближчого столика і обережно поклала її на капсулу. Цифри на дисплеї знову застрибали і застигли на новій величині:

0,0008194325 кг.

— Це надточні мікроваги, — пояснила Кетрін. — 3 роздільною здатністю до кількох мікрограмів.