Втрачений символ

Професор швидко розплющив очі — і побачив, що його тіло виїхало з отвору, дуже схожого на той, у який вони в'їхали з протилежного боку. Кетрін уже злізла зі стрічки конвеєра і знімала з неї сумку. Ленґдон зіскочив на кахляну підлогу саме вчасно — конвеєр повернув і рушив у зворотному напрямку. Вони опинилися в приблизно такій самій розподільчій кімнаті, як і та, що була під читальним залом. На маленькій табличці вони прочитали напис:

Будівля Адамса: розподільча кімната

Ленґдон почувався так, наче щойно вийшов із якогось підземного дітородного каналу. «Наче заново на світ народився». Першими його словами були:

— З тобою все гаразд?

Її очі почервоніли, вочевидь вона щойно плакала, але таки ствердно кивнула з непохитним стоїцизмом. Кетрін мовчки перенесла сумку Ленґдона через кімнату і поставила на захаращений стіл. Увімкнувши галогенову настільну лампу, вона розстебнула сумку, опустила її краї й оглянула її вміст.

У галогеновому сяйві піраміда видавалася скромною і непоказною. Кетрін пробіглася пучками по вигравіруваному масонському шифру, а Ленґдон чітко відчув, як у її душі завирували емоції. Вона повільно просунула руку в сумку, витягнула звідти маленький кубічний пакуночок і піднесла до світла, щоб краще роздивитися.

— Як бачиш, на печатці — відбиток масонського персня Пітера. Він казав, що цей пакунок запечатали його перснем понад сто років тому.

І Кетрін замовкла.

— Коли твій брат ввірив мені цей пакунок, — заговорив Ленґдон, — то сказав, що він наділить мене здатністю творити порядок з хаосу. Я не зовсім зрозумів, що це означає, але готовий припустити, що цей горішній камінь відкриває щось значуще, бо Пітер настійливо попереджав, що він не має потрапити до лихих рук. Містер Беламі сказав мені те саме, спонукаючи мене сховати піраміду і нікому не дозволяти розпаковувати горішній камінь.

Раптом Кетрін гнівно обернулася до нього.

— Беламі сказав не відкривати пакунок?

— Так. І дуже на цьому наполягав.

На обличчі Кетрін з'явився недовірливий вираз.

— Але ж ти сказав, що цей горішній камінь — єдиний спосіб розшифрувати піраміду, еге ж?

— Мабуть, що так.

Кетрін підвищила голос.

— Ти щойно сказав, що тобі веліли розшифрувати піраміду. І це єдиний спосіб врятувати Пітера, чи не так?

Ленґдон кивнув.

— Тоді чому б тобі не розкрити пакунок і не розшифрувати піраміду негайно, Роберте?!

Ленґдон не знав, як краще відповісти.

— Кетрін, у мене була така сама реакція, однак Беламі сказав, що збереження секрету піраміди є важливішим за будь-що... навіть за життя твого брата.

Привабливе обличчя Кетрін закам'яніло, і вона заправила пасмо волосся за вуха. А потім заговорила дуже рішуче:

— Секрети цієї піраміди, якими б вони не були, коштували мені всієї моєї родини. Спочатку мій племінник, Захарій, потім — матір, а тепер — брат. І погляньмо правді в обличчя, Роберте, якби ти не зателефонував сьогодні увечері, щоб попередити мене...

Ленґдон відчув, що потрапив у пастку між логікою Кетрін та невблаганною наполегливістю Беламі.

— Може, я й науковець, — продовжила Кетрін, але я теж походжу із родини відомих масонів. Повір мені, я чула всі ці історії про масонську піраміду та про її здатність привести до якогось великого скарбу, що просвітить людство. Якщо чесно, то мені важко уявити існування такого скарбу. Однак, якщо він і справді існує... певно, настав час віднайти його. — І Кетрін просунула палець під стару мотузку на пакуночку.

Ленґдон підстрибнув.

— Кетрін, ні! Стривай!

Вона зупинилася, але палець залишився під мотузкою.

— Роберте, я не дозволю, щоб мій брат помер за це. Що б там не обіцяв нам горішній камінь, які втрачені скарби не відкрили б вигравірувані написи, ці секрети припиняють своє існування сьогодні.

Із цими словами Кетрін виклично смикнула мотузку — і крихка воскова печатка вибухнула фонтанчиком пороху.

РОЗДІЛ 63

У тихому районі із західного боку вулиці Ембасі-роу у Вашинґтоні є старовинний огороджений парк, де вирощують троянди, як стверджує дехто, виведені кілька сторіч тому. Елегантна паркова альтанка Кардерок, відома як Дім привидів, височить посеред звивистих стежин, брукованих каменями, видобутими з приватного кар'єру Джорджа Вашинґтона.

Цієї ночі тишу парку порушив якийсь молодик, що увірвався через дерев'яні ворота, викрикуючи на ходу.

— Агов! — погукав він, напружено вдивляючись у залитий місячним сяйвом пейзаж. — Ви там?

Голос, що йому відповів, був слабкий і ледь чутний.

— В альтанці... вийшов трохи подихати.

Молодик знайшов свого змарнілого й слабкого наставника на кам'яній лавці. Скоцюрблений маленький старий, рисами обличчя схожий на ельфа, сидів, закутавшись у ковдру. Роки зігнули його навпіл і забрали його зір, але душа його лишилася силою, що змушувала з собою рахуватися.

Переводячи подих, молодик сказав йому:

— Я... щойно... прийняв дзвінок від вашого друга... містера Беламі.

— Та невже? — Старий рвучко випрямився. — Що трапилося?

— Він не сказав, але судячи з голосу, він кудись дуже поспішав. Сказав, що залишив вам повідомлення на голосову пошту, яке ви мусите прослухати негайно.