Втрачений символ

Та Кетрін і досі не могла відвести погляду від золотого горішнього каменя, не в змозі повірити, що напис на ньому виявився таким малозначущим. Вона витягла камінь із футляра, ретельно обдивилася кожну його грань — і поклала назад.

«Ця таємниця криється в Цьому Порядку, — подумки повторив Ленґдон. — Ну і де тут сенс?»

Професорові спало на думку, що, можливо, Пітера просто неправильно поінформували стосовно вмісту цієї коробки. Піраміду та горішній камінь створили задовго до народження Пітера, і той просто робив так, як йому сказали: зберігав таємницю, яка, вочевидь, була для нього так само незрозумілою, як і для Ленґдона з Кетрін.

«А на що я взагалі сподівався? — Що більше він дізнавався про легенду масонської піраміди, то менш імовірним все це здавалося. — Невже я і справді шукатиму потаємні гвинтові сходи, вхід до яких заступає величезний камінь?» Внутрішній голос підказував, що він женеться за примарою, але розшифровування тексту цієї піраміди було найліпшим шляхом до порятунку Пітера.

— Роберте, а рік тисяча п'ятсот чотирнадцятий тобі ні про що не говорить?

«Тисяча п'ятсот чотирнадцятий?» Це питання здалося йому абсолютно недоречним. Він знизав плечима.

— Ні, не говорить. А що?

Кетрін подала йому кам'яний футляр.

— Ось поглянь. На цій коробці — дата. Придивися під світлом.

Ленґдон усівся за стіл і уважно обдивився кубічну коробку під світлом лампи. Обережно поклавши руку йому на плече, Кетрін нахилилася і вказала на крихітний напис, викарбуваний у нижньому кутку на зовнішній частині футляра.

— Тисяча п'ятсот чотирнадцятий рік нашої ери, — повторила вона.

І дійсно — там було викарбувало цифри 1514, а поруч із ними — незвично стилізовані літери А і D, що означало «нашої ери».

— Ця дата... — задумливо мовила Кетрін, і в її голосі раптом прозвучали нотки надії, — може, вона і є тією ланкою, якої нам бракує? Цей кам'яний куб дуже схожий на масонський наріжний камінь, то, може, він вказує на якийсь справжній наріжний камінь? На якусь будівлю, споруджену тисяча п'ятсот чотирнадцятого року нашої ери?

Та Ленґдон ледь чув її.

«1514 AD — це не дата».

Символ, як засвідчив би будь-який знавець середньовічного мистецтва, являв собою «симвопис» — символ, що використовувався замість підпису. В давнину багато відомих філософів, митців та літераторів підписували свої праці унікальним символом чи монограмою замість імені. Така практика додавала нальоту загадковості їхнім працям, а також захищала від переслідувань, якщо їхні праці визнавалися «підривними» чи єретичними.

У цьому ж випадку літери А і D означали не Anno Domini. Німецькою мовою вони означали дещо зовсім інше.

Ленґдон одразу ж побачив, як всі елементи головоломки стали на свої місця. За кілька секунд він уже знав, як розшифрувати цю піраміду.

— Молодчага, Кетрін, — сказав професор, підводячись з-за стола. — Тепер ми маємо все, що потрібно. Ходімо. Я все поясню дорогою.

Кетрін спантеличено поглянула на нього.

— Тож дата тисяча п'ятсот чотирнадцятий Ей-ді і справді щось тобі говорить?

Ленґдон кивнув і рушив до дверей.

— Ей-ді — це не дата, Кетрін. Це — особа.

РОЗДІЛ 67

А на західному краю Ембасі-роу, в альтанці Дім привидів, розташованій в огородженому парку, знову стало тихо. Хлопчина допомагав своєму наставникові перетнути широку галявину від в'їзної дороги.

«Невже він дозволив мені провести його?»

Зазвичай сліпий дідуган відмовлявся від допомоги, воліючи рухатися по території свого притулку лише з пам'яті. Однак сьогодні він, певно, поспішав, щоб відповісти Воренові Беламі по телефону.

— Дякую, — сказав дід, коли вони увійшли до будівлі, у якій розташовувався його особистий кабінет, — тут я вже сам знайду дорогу.

— Сер, я з радістю залишуся вам допомогти...

— На сьогодні досить, — заперечив дід, відпускаючи руку свого помічника, і хутенько зашкутильгав у темряву свого кабінету. — Добраніч.

Хлопець вийшов із будинку і рушив до свого скромного житла на території парку. Та вже дорогою туди його почала гризти цікавість. Старого засмутило запитання, яке йому поставив містер Беламі, — це очевидно, однак саме запитання здалося хлопцеві дивним, майже безглуздим:

«Невже ніхто не допоможе вдовенку?»

Навіть його найсміливіші фантазії були неспроможні пояснити, що це означало. Хлопець отетеріло підійшов до комп'ютера і набрав цю фразу в пошуковому вікні.

На його превеликий подив, знайшлася величезна кількість сторінок, де цитувалося точнісінько таке саме запитання. Він з цікавістю і захватом занурився у знайдену інформацію. Виявилося, що Ворен Беламі був не першим в історії, хто ставив це химерне запитання. Ці ж слова мовив багато сторіч тому... сам цар Соломон, коли оплакував загиблого друга. Здогадно, це питання й досі використовують сучасні масони як зашифрований заклик про допомогу. Здається, Ворен Беламі послав сигнал тривоги своєму братові-масону.

РОЗДІЛ 68

«Albrecht Dürer?»