Вогнесміх

— І вам пощастило ввійти в свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? — недовірливо запитав Гриць.

— Не поспішайте, — ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. — Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…

— Як? Ви ще не торкнулися основного?

— Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості рокований кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…

— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.

— Радість — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.

— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.

— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…

— Що?

— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…

— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?

— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…

— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?

— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?

— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?

— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…

— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?

— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…

— Так розкажіть же…

— Досить того, що ви знаєте. Все інше — залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…

Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:

— Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?