Вогнесміх

— Хто йде спільною стежкою — той вже ніколи не розлучається. Готуйся до незвичайного, ти вже на стежці радості…

Видіння розтануло зненацька, ніби хтось вимкнув проектор кіно. Гриць відчув, що лежить на тапчані в своїй кімнаті, на чоло йому падає промінь ранкового сонця. Різко задзвонив телефон.

Гриць скочив з постелі, босоніж пострибав до телефонного столика. Зняв трубку. Почувся хрипкуватий голос редактора гумористичного журналу «Хрін»:

— Хто там на дротині? Чи не кочегар?

Гриць засміявся.

— Що за незграбні жарти, Саливоне Оверковичу? «Дротина», «кочегар»! Який я вам кочегар?

— Так «шофер» же означає «кочегар?» По-французькому чи що?

В трубці клекотів задоволений сміх. Гриць почухав потилицю.

— Оце ви ради таких дотепів мене турбуєте?

— Та ні. Діло серйозне. Намічається перелом у нашій роботі, і я згадав про тебе. Ти мені до душі, до сміху ставишся серйозно, я маю щодо тебе деякі плани…

— То кажіть же, не тягніть кота за хвоста…

— Хе-хе! Ось і ти почав говорити, як професійний гуморист, а то киснеш у всяких там філософських абстракціях. Кота за хвоста — це образно і смішно. Хоч і старезний вислів, але приємно… Мовчу, мовчу! Чекаю тебе надвечір у себе. Збираємо нараду всіх штатних і позаштатних співробітників…

— Яка нарада? Для чого? Засідання з приводу того, як уникнути засідань?

— Хе-хе! — вдоволено жебоніла трубка. — Ростеш, ростеш, кочегаре! Хвалю! Не бійся, нарада буде екстраординарна, виняткова! Намічається революція в нашому ділі! Поняв?

— Затямив, Саливоне Оверковичу! А коли приїхати? Бо я ось-ось виходжу на лінію, сідаю за кермо…

— Десь після шести вечора. Зможеш? Постарайся вдень свій план перевиконати, тоді пару годинок викроїш. Зробиш?

— Гаразд! — весело відповів Гриць. — Завжди готовий, як піонер!

— Тоді будь здоровий і не чхай! — задоволено прохрипіло в трубці. Почулися гудки.

Гриць застелив канапу, хутко зробив гімнастику. Вибіг у коридор, привітався до сусідки, вісімдесятилітньої бабусі Гапи, яка смажила яєчню на кухні.

— Знову на колеса, Грицюню? — прошамкала вона.

— Атож, бабо Гапо! — весело відгукнувся хлопець, пускаючи холодну воду в душ.

— А не набридає кататися щодня?

— А я не катаюся. Вивчаю людей, світ, життя…

— Нащо воно тобі?

— На старість як знахідка буде! — пожартував Гриць. — Зароблю пенсію, мемуари писатиму, спогади…

— Кому воно треба? — докірливо гомоніла баба Гапа, відганяючи від плити пухнастого сибірського кота, який жадібно принюхувався до запаху яєчні. — Вже гори тих книжок понаписували, що й не втнеш, за яку братися…

— Нюхом відчувати треба, бабо Гапо! — сміявся Гриць, обмиваючись прохолодною водою під душем. Так, як ваш котик: він нюхом чує, де смачна їжа!

— Так то воно так, — похитала головою баба, — та тільки багато сучасних молодиків нюх втратили… кидаються на таке чорти батька зна що, аж торопієш! Музика якась така… наче собаки з вовками зчепилися, або ревище бугаїв… або ж бійка п’яних мужиків… І пісні з вихилясами, немовби десь у шинку… Правда, тепер уже немовби схаменулися, інколи бачу по телевізору, що й народні, свої пісні передають… стародавні мелодії чуються…

— От бачте, — Сказав Гриць, обтираючись рушником, — не така вже й кепська справа з нюхом. Вітер з заходу дмухнув, похворіло деяке наше юнацтво нежитем імпортним, а потім перечхають, одужають. Нюх у народу зіпсувати тяжко…

— Дай-то боже нашому теляті вовка з’їсти, — пробуркотіла баба Гапа, знімаючи сковороду з плити. — Ти ж дивися, Грицюню, помаленьку катайся на своїй біді, бо така ж тіснота в городі, така тіснота, я так переживаю за тебе!..

— Помаленьку буду кататися, бабо Гапо, — весело крикнув Гриць, біжучи до кімнати, — а план хто за мене виконає — дядя?

Хлопець хутенько вбрався, натягнув на себе шкіряну курточку, надів шоферського кашкета. Заглянувши в дзеркало, скептично хмикнув. Кашкет явно не пасував до його видовженого засмаглого лиця, великих чорних очей, у яких ще хлюпалася радість приємного сновидіння, буйних брів, що зрослися на переніссі. «Мої брови — ліси захмарні!» — пробурмотів він рядок з вірша маловідомого поета, з яким колись дуже заприязнився. Ну — пора! Він схопив зі столика сумку з приготовленими книгами (у вільну хвилину перегляну на ходу!), крикнув на бігу: «Полум’яний привіт, бабо Гапо! Воюйте з комунальними домовими і не здавайтеся!» — і вискочив у клекіт липневого дня. Ранок уже набрав повної сили, світанкова прохолода випарувалася під потужними променями літнього сонця. У дворику гралися діти, билися за недавно розсипане пшоно голуби, голосно каркали ворони у верхів’ях вікових осокорів.