Вигнання в рай (СИ)

- ╤ що ж Микола?

- А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив ╖╖ вс╕м серцем, може найб╕льше й любив ╖╖ за оцю ╖╖ чистоту, чесн╕сть, щир╕сть та в╕дверт╕сть. ╤ на вс╕ ╖╖ прохання забути в╕н в╕дпов╕дав лише тим, що н╕коли цього зробити не зможе, а буде любити ╖╖ все життя, й чекатиме на не╖ все життя, й н╕коли не перестане над╕ятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай нав╕ть ╖м тод╕ буде вже багато-багато рок╕в.

- Н╕коли б не подумав, що в наш час можлив╕ так╕ почуття, - Серг╕й встав ╕з-за столу, п╕дсунув ст╕лець, п╕д╕йшов до в╕кна ╕ задумано зупинився перед травневою за-в╕конною красою, що так дисонувала з розпов╕ддю Горпини Степан╕вни. - Н╕коли б не подумав.

- От ╕ вир╕шила Оксана, - продовжила бабуня, - щоб допомогти Микол╕ все ж зважитися на р╕шучий виб╕р, поставити його перед неминуч╕стю п╕дкоритися дол╕, вир╕шила п╕ти в монастир ╕ таким чином позбавити Миколу даремних над╕й, показати йому що ╖╖ р╕шення вже н╕як ╕ н╕коли зм╕нити не вдасться, - бабця непом╕тно, в╕двернувшись, витерла к╕нцем хустини оч╕. - Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминуч╕стю, Микола таки знайде соб╕ ╕ншу д╕вчину ╕ стане таки щасливим. Та й взагал╕, вона вир╕шила, що як вже Бог не дав ╖й можливост╕ покохати земною любов"ю, то це означа╓, що ╖╖ доля - наречений небесний. От ╕ п╕шла в монастир.

- А як же отець Михайло в╕дреагував на таке р╕шення сво╓╖ доньки? - Серг╕й рвучко повернувся в╕д в╕кна й побачив, як Горпина Степан╕вна, ховаючись, знову витира╓ оч╕ хустиною.

- Та як тоб╕ сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би т╕льки рад╕ти, як ╕ вс╕ ми повинн╕ були б т╕льки рад╕ти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й в╕ддана служителька, як Оксана. Але вс╕ ми до того ж ╕ще й люди, прост╕ гр╕шн╕ люди. Сам подумай, як воно батьков╕ в╕ддати свою ╓дину дитину в монастир, коли зна╓ш, що вже н╕коли в тебе не буде н╕ ╕ншо╖ дружини, н╕ ╕ншо╖ дитини, коли розум╕╓ш, що вже н╕коли не будеш няньчити сво╖х онук╕в, - ╕ Горпина Степан╕вна, вже не криючись, витерла оч╕, що знову й знову мокр╕ли в╕д щирих свав╕льних сл╕з. - Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, нав╕ть виглядом сво╖м н╕коли не дав зрозум╕ти, якого болю завдало йому р╕шення Оксани усам╕тнитися. Але ж ус╕ все прекрасно розум╕ли, бо вс╕ ж, кожен ╕з нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити ╖╖ щасливою дружиною й мат╕р"ю ╕ рад╕ти з цього. Ясна р╕ч, може це й гр╕х бажати в╕д╕брати в Бога в╕ддану йому служницю, але... - вона довго й щиро дивилась на ╕кону вологими очима, перехрестилась ╕ додала: - Отак ╕ живе вже другий р╕к Оксана в монастир╕ свято╖ Ольги, це недалеко в╕д села Колодязного, що на п╕вдороги до Ки╓ва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Ки╖вського Патр╕архату. Монастир свято╖ Ольги, маму Оксани теж, до реч╕ Ольгою називали, Ольгою Петр╕вною.

- Так, не дуже весела ╕стор╕я, - Серг╕й теж подивився на ╕кону Спасителя, наче вибачаючись за такий св╕й висновок.

- Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвича╖лась, все говорить, що дуже ╖й добре живеться серед щирих сво╖х подруг, ╕гуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча вс╕м зрозум╕ло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного п╕д серцем цей тягар все ж таки пече, як би вс╕ не старалися показати, що щиро рад╕ють, коли бачать Оксану, як вона при╖здить додому допомогти батьков╕ по господарству.

- А як щодо Миколи, як його доля склалася?

- Та тут справа таки д╕йсно весел╕ша, - обличчя Горпини Степан╕вни розкв╕тло щирою рад╕стю, - одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, вс╕м селом гуляли в нього на вес╕лл╕, вс╕ рад╕ли за Миколу та його в╕рну дружину. Адже ж Ганнуся, тепер╕шня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серц╕, - замислилась вона на мить, - це лише Бог один зна╓, а вт╕м живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от ╕ на дитинку вже чекають, дай Бог ╖м щастя й дол╕, всякого добра та д╕ток поб╕льше.

- Так, так, оце так ╕стор╕я,- Серг╕й не м╕г не чудуватися з того нового, що в╕н щодня тут д╕знавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху в╕дкриття чогось нового, незвичного, нав╕ть неймов╕рного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.