Вигнання в рай (СИ)

Сонце спускалося вже з зенту, весняного життдайного зенту. Вийшовши з хати Горпини Степанвни пд враженням свох дивовижних роздумв осяянь, Сергй пройшов стежиною через город, вийшов до Днпра пшов понад ркою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозор простори лагдним весняним теплом, яке розносив вусбч юний втерець, змшуючи солодкий аромат весняного цвтння з терпкуватим духом новонароджено зелен й обдуваючи обличчя Сергя, який на повн груди вдихаючи цей могутнй весняний дух, неначе настй безсмертя, все йшов йшов уперед, немов хотв дйти до того вткаючого виднокола, де зелений океан земл зливався з синм океаном неба. Аж ось, попереду забовванв курган, один з тих вчних вартових укранських просторв, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предкв. Дйшовши до кургану, Сергй зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло деклька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Сергй зупинився, заплющив оч. Ось воно. Нарешт. Лада. Ярило вдступав. Надходила Лада. Лада перемагала...

В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти побля витокв весняних хороводв, коли, натхненн жаром незайманих тл, тремтлив руки двочо цнотливост вплтають квти першого кохання в внки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепет пробудження земл раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень буде на крил двочо сором"язливост на крил парубочого завзяття злтати в небеса палких обймв освдчень. Кохання буде перлини двочих посмшок уперемж з перлинами пташиних заспвв нанизувати на нитку травневого досвтку в намисто пристрасних бажань на лебединй ши першого злиття - вс вдчують, як з вдкритих ран лсв, гав, полв пагорбв, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструму зелена кров весни, пульсуючи в твох власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагод нжного леготу й медвяними босими нжками дивних запахв вдбитки слдв свох буде втоптувати взерунками пахучих квтв в зелен килими степв, аж доки щирсть поцлункв не розквтне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цвт буя. Напередодн сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце - сонце таки настане!..

Так, Ярило нарешт вдступив. Лада нарешт перемогла. Сергй вдчув це усм свом ством, всю повнотою осягнення буття - Лада запанувала над ним уповн й беззаперечно. Нарешт. Було таке вдчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж летти? Куди ж ще, як не до не...

9.

В хат отця Михайла було гамрно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точнше, то гамрно в хат отця Михайла було набагато частше, анж не гамрно. Вс присутн були захоплен розмовою, яка бльше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двер хтось постукав, як всм здалося, трохи несмливо. Потм цей чемний стук знову повторився.

- Цкаво, хто б це мг бути? - Михайло Архипович встав з-за великого столу, за яким сидла вся компаня, пдйшов до дверей вдчинив х.

- А-а-а, ось вн, наш художник, - привтно вигукнув вн, побачивши на пороз Сергя, який, зйшовши з кургану трохи побродивши прилеглими до села перелсками, таки наважився зайти в гост до панотця. - А я думаю, хто б це мг бути, хто це так делкатно стука в двер й няк не наважуться зайти, якби хтось з наших, то просто б зайшов - все, без някого стуку.

- А я пдйшов до хвртки - някого дзвнка, постукав, - трохи няковючи, наче виправдовуючись, промовив Сергй, переступаючи трохи несмло порг, - някого вдгуку, прочинив хвртку - Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому навть натяку на бажання гавкнути не виявля. Я пдйшов до хати - знову ж таки някого дзвнка не виявив, так що довелося аж до само господи оце зайти.

- Це я винен, - отець Михайло взяв гостя за лкоть, пдводячи його до столу, - не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з тю тльки рзницею, що вдома ще бува доводиться двер вдмикати, а в мене - вже вдмкнуто. Так що завжди смливо дть прямо в хату - майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто навть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу деклька живих душ, - показав вн на присутнх гостей, що сидли за столом, - душ, як, втм, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, нби одну дину душу, бо об"днан спльною метою врою. Отже, знайомтеся, - пдвв вн Сергя до великого овального столу, за яким сидло четверо - тро зовсм ще молодих людей рокв двадцяти п"яти, одна з яких двчина дво хлопцв, та ще один вже досить зрлий чоловк рокв десь до сорока. - Оце вн , той самий Богданенко Сергй Михайлович, художник, чи хоч, маляр, - виправився вн глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до кмнати з тацею, на якй стояли флжанки з кавою, - який буде розписувати наш новозбудований храм...

- Богданенко? Той самий Богданенко? - не давши навть завершити мову отця Михайла, пдскочив один з молодих хлопцв, блявий з досить довгим волоссям, - той самий?..