Вигнання в рай (СИ)

- Та тут справа таки дйсно веселша, - обличчя Горпини Степанвни розквтло щирою радстю, - одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всм селом гуляли в нього на веслл, вс радли за Миколу та його врну дружину. Адже ж Ганнуся, тепершня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серц, - замислилась вона на мить, - це лише Бог один зна, а втм живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от на дитинку вже чекають, дай Бог м щастя й дол, всякого добра та дток побльше.

- Так, так, оце так сторя,- Сергй не мг не чудуватися з того нового, що вн щодня тут дзнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху вдкриття чогось нового, незвичного, навть неймоврного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Н, звичайно, Сергй не був уже таким викнченим безнадйним цинком, щоб зовсм вдкинути можливсть снування таких людей, таких почуттв, таких вчинкв, взагал такого життя... Але ж тльки можливсть. Зрозумло, що Сергй цлком припускав таку можливсть, що десь колись снували, снують чи будуть снувати так люди, так почуття, так стосунки- але дос вн таке лише припускав, все це поки що могло снувати в його уяв лише як теоретична можливсть, як деал, до якого треба намагатись дорвнятися, як сюжет для художнього твору, врешт-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житт вч-на-вч, опинитися в самй гущин такого життя...

- Я, мабуть, пду трохи вдпочину псля обду, - звернувся Сергй до Горпини Степанвни, яка вже закнчувала прибирати з столу, псля довго мовчанки, пд час яко вн все глибше й глибше занурювався в хвил цих нових для нього обставин, нових неочкуваних.

- Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, - Горпина Степанвна зайшла до зали, пдпушила подушку на диван. - Заходь, вдпочивай, ти ж сьогодн встав разом з сонцем.

- Дякую, бабуню, - Сергй зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двер, рвучко лг на диван, закинувши руки за голову.

8.

Н, Сергй зовсм не знемагав вд утоми, оч його зовсм не склеплював непереборний сон. Зовсм навть навпаки, в душ його розбурхано калатали нов почуття, нов, незвичн осягнення, над, нов життв вимри й видноколи. Зовсм не псляобднього вдпочинку потребувало тло Сергя, а його душа вимагала самотност, спокйно, затишно самотност, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурхансть думок почуттв.

Деякий час лежав вн отак навзнак, втупивши невидющ оч в стелю, не в змоз вднайти в круговерт вражень якось сув"яз, не в змоз вднайти ту рятвну нитку Арадни, яка вивела б його з лабринту недоври до цього нового божественно-благородного, чистого величного, з лабринту недоври, в надрах якого все ще чулося вдлуння його минулого життя, неначе вдлуння рику Мнотавра, з яким Сергв ще належить поборотися, Мнотавра, який, виявляться, все ще снував, все ще не до кнця був зборений, раз снувала ще в душ оця недовра до реальност такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дйсно, насправд реально жило, дяло, здраствувало . Страховище минулого життя - взагал то, воно все менше й менше турбувало Сергя останнми часами, але, виявляться, все ще давало про себе знати. Так, йому справд було з чим боротися в свому минулому.

тут Сергй дуже виразно зрозумв, у чому та головна вдмннсть, та головна рзниця мж ним Оксаною, рзниця, яку вн, хоч невиразно й не усвдомлено, все ж вдчував вд само першо х зустрч: Оксан, на вдмну вд нього, нколи не треба було змнюватися, ставати ншою, перелаштовувати себе згдно з новими вдкритими духовними цнностями, боротися з собою, з своми помилками, з своми грхами, з свом минулим. Оксана просто була, буде собою - все! Закорнена свом родом глибоко в Украну, в Божий промисел, вона наче б нколи не народжувалась нколи не вмре - вона просто виявила свою появою в цьому гршному свт цей Божий промисел, як виявила його свом недовдомим виникненням Украна. Оксана, як Украна була вчна й незнищенна.

не ма някого значення, що плоть ц земно двчини колись з"явилася на мить свого земного снування так само колись зникне - десь там, на вищих щаблях снування вчно житиме щирсть, чистота, врнсть; як, не зважаючи на те, що колись з"являлися й зникали на Укран мста й села, княз й гетьмани, радсть перемог гркота поразок, - завжди були, й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша псня.